Епізод 3. Рішення

Першим мою тотальну відсутність не витримав Ед. Одного весняного дня на порозі літа він просто заявився в маєток, нахабно розпихав охорону біля воріт та вхідних дверей і пропхався в мою кімнату. Добре, що вартові його знали і пропустили, не застосовуючи силу до такого «небезпечного» порушника.

– А постукати?.. – почав було я, не розібравши одразу, хто ж так «тихо і обережно» до мене завалився, та він мовчки схопив мене за барки і притис до стіни. Боляче, до слова, притис.

– Скільки можна тут сидіти?? – він не витрачав зайвого часу на привітання чи з’ясування стану та настрою співрозмовника, особливо, якщо цього співрозмовника, як він вважав, треба трохи привести до тями. – Ти ще довго гризтимеш себе, психопате? У тебе ще гострого галюцинаторного психозу не сталося?

З одного боку, ми всі побоювалися Еда, коли він злився. Щоправда, по-справжньому – до червоного обличчя, випнутих на шиї та скронях вен і піднятих кулаків – злився він лише час від часу. Частіше просто огризався чи грубіянив. А от що йому було не притаманно, так це довгі перемудровані слова.

– Довго вчив свою промову? До речі, а що це?

– З меблями ще не почав балакати? Я здурів би вже тут!

– Прошу звернути увагу, що я – не ти…

– Ну звісно, і як я одразу не помітив!

Та попри усю помпезність тієї фрази – то дійсно було так. Ми відрізнялися – і в цьому ніхто й ніколи не знаходив нічого поганого. Ед – запальний та галасливий екстраверт, я ж – тихий і мовчазний інтроверт, але разом з тим ми не набридали та не заважали одне одному. Навпаки, чомусь ми продовжували «терпіти» одне одного та знаходити цікаві спільні теми для розмов чи захоплення. От тільки коли справа доходила до наших відмінностей – він не завжди їх усвідомлював та зовсім не враховував, що мені СПРАВДІ може бути нормально на самоті.

Хоча, того разу інтуїція його не підвела і самотності мені дійсно було забагато.

Перевага запального характеру друга полягає у тому, що його можна легко роздратувати та перевести розмову в інше русло, аби й далі не вислуховувати дурні балачки. Ед завжди википає, коли я не реагую на його крики. А я, за роки нашої дружби, навчився цьому досить добре.

– І взагалі, що тобі з того, якщо я, як ти кажеш, здурію?

Я знав, що то було дуже грубо. Та й насправді я чудово розумів, що у такий спосіб він показує своє хвилювання за мене. Але я вже почав дратуватися. Тим паче треба було закінчувати ці безглузді претензії та крики, бо не дуже то й приємно їх було вислуховувати, до того ж притиснутим до стіни.

– Що мені з того? Ти серйозно? Ти взагалі пам’ятаєш, що у тебе друзі є? Чому зник із месенджерів, не відповідаєш на наші дзвінки та повідомлення? Ти хоч здатен ще щось відчувати, га? Чи ти геть усе тут забув? Навіть те, як я – чуєш, гад, саме я! – відтягував тебе всього в соплях від кенотафу[1] батьків?!

Так, він теж знав мене дуже добре – усі мої слабкі місця та больові точки. А батьки були найсильнішою з них. Одна лише згадка здатна була вибити землю з-під ніг. Особливо, коли не чекаєш. Особливо, коли від близького.

Перед очима поплили якісь білі плями… Мить – і переді мною з’явилася шафка із червоного дерева, чорний лискучий телефон і застигле відчуття часу. Я чекав... на дзвінок? І чий то був сміх?

Я взявся за слухавку, але ніяк не міг наважитися піднести її до вуха, бо боявся почути страшні новини – «ми не повернемося». Я, звісно, усе розумів – не маленький, але почути той вирок саме з цього телефону для мене було дійсно жахливо. Підтверджуючи мій нічний кошмар наяву, я відчув, як слухавка пульсує, немов жива.

– Ден… – прохрипіло десь поруч.

Але ж слухавка – предмет.

– Дене!..

Вона не може бути живою.

– Ден!

О, Ед. А навіщо він наблизився до мене?

– Може відпустиш мене, якщо вже прийшов до тями, – прохрипів друг.

– Звідки знаєш, що прийшов? – промимрив я, відпускаючи від себе те видіння разом з емоціями та шиєю друга.

– По очах бачу, – відкашлявшись, сказав він та почав невдоволено розтирати шию. – Перепрошую, звісно, за такі… радикальні міри. Але тепер я знаю, що ти ще живий всередині, бо тобі й досі болить. Хоча це й не причина завдавати болю іншим, – додав він тихо, усе ще кривлячи обличчя та масажуючи постраждалу частину шиї.

– Ед… Вибач…

Підлога поплила перед очима, ноги підкосились і я машинально вткнувся обличчям у плече друга. Він був заскочений зненацька, але швидко зорієнтувався, підтримавши мене, і ми разом осіли на підлогу.

Я відчув, як емоційна блокада, котра не давала мені відчути бодай щось, окрім пустки всередині, руйнується, зносячи потужною хвилею усе на своєму шляху. До постійного тупого болю додалося гостре розчарування та злість. Знову той клятий телефон! Як же я його ненавидів у ту мить! І їх ненавидів! За що вони так вчинили зі мною? Чому покинули мене?

Ед ледь відчутно торкнувся моєї голови і притис до себе, вільною рукою погладжуючи по спині.

– Ну добре, виплачся. Кажуть, стримувати сльози дуже шкідливо. Але не роби звичкою витирати об мене свої соплі кожного разу.