Епізод 2. Мандрівка

Дивні речі почали траплятися після мого занурення у глибини тієї тягучої депресії, і мова йшла не про мої видіння – вони так чи інак траплялися і раніше. Аби здивувати та насторожити мої відчуття мало би статися щось геть несподіване. Я почав чути сміх, що для нашого будинку було не актуально вже декілька років. То був веселий, дзвінкий дівочий сміх і мені від того ставало зовсім не весело, адже я не міг точно визначити джерело звуку: долинав він точно не з моєї голови.

Чи то, може, телик в іншому крилі будинку?

З Ланою ми домовилися проводити консультації в її кабінеті на П’ятницькій. Вона, звісно, пропонувала проводити сеанси в нашому маєтку, аби не смикати мене та не хвилювати зайвий раз зміною звичного середовища, але від цієї пропозиції я відмовився. По-перше, лице в темних патьоках вона ще могла би якось пробачити, але мені було би дуже ніяково показувати їй моє ліжко, кімнату, улюблене місце біля каміну, котрі майже повністю були вкриті густою чорнотою.

А по-друге, я хотів цієї зміни, потребував її, бо провітритися мені явно не завадило і я, попри свій стан, розумів це.

У сусідньому з кабінетом Лани приміщенні розташовувалася кав’ярня.

– «Відьмацька кава»? – перепитав я. – Гарна назва. То Ви також відьма, пані Лано?

– Ну, відьма – не відьма, – таємниче посміхнулася вона, – а нам з тобою сьогодні доведеться трішки почаклувати. Ось, тримай чай – сама збирала, там лише натуральні заспокійливі трави. І давай без пані, прошу тебе – я ще не така древня відьма. Дуже приємно тебе бачити, хоч і з такого неприємного приводу.

– Мені теж приємно.

І це, на диво, було дійсно так. Я тішився, як міг і як дозволяли мої внутрішні ресурси – тобто дуже мало і майже непомітно, – але приємне та позитивно налаштоване до мене знайоме обличчя, здається, вже саме собою починало творити магію.

Або вона додавала в чай щось цікаве.

– Що ж, Денисе, поговоримо.

То була важлива ключ-фраза, після якої я займав кушетку для пацієнтів, а психологиня із доброзичливої скрекотушки перетворювалася на уважного спеціаліста.

І хоч вона здобула чимало досвіду та навичок за останні п’ять років, та все ж зуміла розкрити мене повністю лише на третьому сеансі.

Очевидно, що на час моєї депресії та реабілітації я закинув універ, зник з усіх соцмереж та месенджерів і взагалі обмежив контакти із зовнішнім світом. Бо для того, аби нести у зовнішній світ щось прекрасне і корисне, потрібно спочатку навести лад у своєму, внутрішньому.

Тож на третьому сеансі ми спробували зазирнути до мене в середину та віднайти той невеличкий корінець зла, який не давав мені жити нормальним спокійним життям, і вирвати його к бісу.

Лана вирішила скористатися тим, що мої приховані відчуття та підсвідомість часом беруть верх над притомною частиною свідомості, та ввела мене у щось на кшталт трансу, в якому я мав нагоду побродити лабіринтами власної душі.

Було дивно, місцями лячно, тужливо і депресивно. Хоча ні я, ні Лана іншого і не очікували. Виявилося, увесь час я був притомний та навіть розповідав Лані, що бачу, роблю й відчуваю, хоча сам я тоді, в середині самого себе, не пам’ятав, хто я, звідки і що маю зробити.

Але коли я опритомнів, то пам’ятав усе до найменшої порошинки та тіні крику, і вперше відмітив наочну користь від сеансів та невеличкий прогрес у моєму психоемоційному стані, адже спромігся записати поневіряння власним підсвідомим до свого щоденника.

*

«Стара, вищерблена вітром та часом кам’яна арка, що геть заросла мохом, неочікувано постала переді мною. Дорога, вимощена страшенно покоцаним камінням, вела кудись уперед, а обабіч неї розкинулися непривітні, маленькі, напівзруйновані будиночки. Куди не падав погляд – всюди лише імла, каміння й сірість. Ні крихти денного світла, ні паросточку зелені. Я був на порозі незнайомого й небаченого до цього часу міста. І спершу мені не вистачало рішучості зробити крок уперед.

Бо я був хрін знає де.

Як опинився в такому пошарпаному місці і навіщо мені взагалі сюди треба було – я не пам’ятав. Було тільки невагоме, нав’язливе відчуття, що я вже бував у цьому містечку і повинен знати його назву. Хоча, на перший погляд, це не було такою вже й великою проблемою, адже я міг дізнатися у когось із місцевих, куди ж це мене занесло.

Тож, простирчавши декілька тягучих хвилин біля входу в місто, я повільно покрокував пустою й тихою вулицею. Вочевидь, вона була головною, бо від неї відгалужувалися вулички поменше. Роздивлятися будинки було безглуздо – вони всі як один були маленькі, кам’яні та правильно квадратні. Небо затягло чи то хмарами, чи то смогом. Попереду замаячило перехрестя.

«Дивне містечко, – подумки заговорив я до себе, аби хоч трохи розбавити самотність. – І жодної живої душі. Може, варто звернути з головної вулиці вглиб поселення? Можливо, на околиці я знайду декілька селян…»

Та мою увагу привернули незрозумілі звуки. Я спіткнувся посеред думки, розгублено озирнувся та помітив попереду – зліва від дороги – магазин з великою вітриною. Підійшовши туди, я побачив просто абсурдну для цієї пустельної місцини картину: за склом стояв увімкнений телевізор і показував якесь кіно. Оглянувши всю вітрину, я зробив висновок, що то була лавка лахмітника чи щось на кшталт ломбарду. Там було багато різного мотлоху: годинники, картини, статуетки, декілька телевізорів та магнітофон. Годинники не працювали, полотна картин були розірвані, а майже вся апаратура була розбита, а їхні дрібні детальки усіяли підлогу вітрини.