Епізод 1. «Трагічні події»

Спогади… Ви помічали? Трясця, та людина не може довіряти навіть самій собі… Б’юся об заклад, що з вами хоч раз таке траплялося: ваші спогади трохи, або ж навпаки – суттєво, відрізнялися від реальних подій. І чим чутливіша особа, тим більше й нереальніше може бути викривлення дійсності. Однак, такі вибрики нашого мозку – лише захисний механізм, реакція на стрес, травматичний досвід чи емоції. Викреслюючи негатив зі спогадів минулого, людина має хоч якийсь шанс на спокійне, щасливе майбутнє.

На жаль, я такого шансу не мав, хоч мої захисні механізми і вибудували в моїй же голові цілу фортецю з височенними мурами. Але заковика у тому, що я, схоже, ріс аж надто чутливою дитиною. А відтак ті бісові «механізми» у намаганні повністю мене захистити дещо перегнули палицю і понабудовували у тій фортеці лабіринтів із реальними трагічними спогадами та вигаданими моєю ж підсвідомістю фальшивими «замінниками», у яких я сам і загубився.

Направду, мені завжди заздрили, ще з дитинства. І причина була завжди одна й та сама і до нудоти банальна – статки та походження моєї сім’ї. Адже родина має англійське коріння та зберегла деякі британські традиції.

Близько двохсот років тому до Чернігова завітала сім’я вчителів з Англії. Завітала, ознайомилася з місцевою культурою, познайомилися з освіченими, цікавими людьми та на запрошення губернатора, котрому вони припали до душі, вирішили залишитися тут працювати, викладаючи англійську мову та літературу. Вони були зворушені та зачаровані краєвидами: темні ліси, що неначе нездоланними мурами обіймали місто, різко контрастували, але водночас поєднувалися у незбагненно чарівному тандемі з ажурними весняними розливами Десни та просторими луками з безліччю польових квітів. Зацікавили їх і люди, адже Чернігів був одним із центрів книгочитання, книгодрукування та активної діяльності міської інтелігенції.

Завдяки покровительству губернатора, сім’я залишилася живою та у відносній безпеці, коли на інтелігенцію оголосили «полювання на відьом». А за деякі особисті заслуги мого прапрапрадіда перед керівництвом міста, родині була виділена велика територія під будівництво житла в одному з найживописніших, як на мене, куточків міста – біля «Ялівщини»[1] на березі Стрижня. Території було стільки, що в маєтку знайшлося місце не лише для, власне, будинку та різних господарських будівель, а й для величезного парку з лабіринтами стежок.

Будинок на прохання сім’ї відбудували у притаманному на той час Англії стилі – вікторіанському. А позаяк замовлення виконували місцеві архітектори та будівельники, то суміш українського бароко та британської неоготики відобразилася і на маєтку, створивши хоч і дещо похмуру, але безсумнівно вражаючу пам’ятку архітектурного мистецтва. От і вийшов такий собі шматочок Англії посеред українського міста – країна в країні, зі своїми власними правилами, законами, традиціями. І таємницями.

Зв’язок з родиною в Англії не втрачався ніколи, тому й через століття вже мої батьки раз по разу відвідували родичів не лише задля сімейних посиденьок за смачною вечерею та цілування маленьких «племінничків» у рожеві щічки, а й у справах, позаяк вони теж мали частину великого родинного бізнесу, франшизу якого активно розвивали в Україні. Звідси і сучасні статки моєї сім’ї. А, погодьтеся, «мажорів» недолюблюють усюди. Хоча я навпаки намагався сидіти тихіше води і не тицяти своїми, а насправді – батьковими, можливостями в очі кожному. Особисто Я хотів бути таким, як і всі – звичайним підлітком з нехитрими бажаннями та спокійним життям. Це, власне, моє оточення відокремлювало мене від себе самого та садовило на трон, якого я не бажав і не заслуговував.

Внаслідок такого фальшивого поклоніння мене навіть побити до ладу не могли. Починаючи дражнити мене чи відверто знущатися наді мною, аби продемонструвати свою зневагу до мого «багатства» чи банально самоствердитися моїм коштом, кривдники самі зупиняли потік своїх образ, налякані примарною силою батькових грошей. Самоцензура в дії. Просто замкнене коло якесь… Або лабіринт людської дурості.

Так, аякже, мати прислугу в будинку далеко не всі можуть собі дозволити, тож, не зважаючи на мої протести чи заперечення, більшість суспільства – точніше, мого оточення, що обмежувалося школою та декількома знайомими сім’ями батьків, – продовжувало несприймати мене за свого. Так, на початку завжди були спроби «потоваришувати» – правильно читати «підлизатися» – зі мною. Але щойно новоспечені «друзі» розуміли, що я людина проста, дещо похмура, депресивна і не дуже балакуча, а головне – не ведуся на лестощі та не буду витрачати на них гроші, вони втрачали до моєї персони будь-яку цікавість і залишали мене у спокої. Зі мною завжди залишалися лише перевірені часом та обставинами друзі. Люди, в яких я був упевнений більше, ніж у будь-кому. Навіть більше, ніж у собі.

Тож так, авжеж, я міг зрозуміти причини заздрості та агресії стосовно мене: маленький багатій з величезного обійстя, який катається в школу на машині, а не стирчить разом з усіма у душних і наглухо забитих маршрутках… До того ж, не можна відкидати невігластво та неприборкану фантазію середньостатистичного дурбецала, котрий поняття зеленого не має про життя в достатку, у рожевих мріях якого кожного вечора симпатичні служниці приносять мені до кімнати з величезним домашнім кінотеатром гори морозива.

Але чого я НЕ міг зрозуміти, так це причини, чому мені продовжували заздрити навіть після тих вибриків інфантильної Долі, котрі люди звикли називати «трагічними подіями».

У моєму житті ці «трагічні події» вперше поткнули свого носа на наше сімейне подвір’я коли мені було десь років дванадцять. Тато з мамою тоді полетіли до Англії – це мала би бути чергова ділова поїздка. Я дуже просився поїхати з ними, та мама мене відмовила, пояснивши це тим, що вони з татом будуть страшенно зайняті і, на жаль, не матимуть часу на мене. Вона пообіцяла, що ми неодмінно з’їздимо туди на вихідні чи у відпустку, навідаємо родину, і мене нарешті познайомлять з далекими закордонними кузенами. Але на пів дорозі зв’язок з ними було втрачено, а ввечері старенька няня після довгої телефонної розмови сповістила, що батьки більше не повернуться. Виявилося, що їхній приватний літак потрапив у шторм і потонув. Тіл пілота й батьків рятувальники так і не знайшли, тому я довго не міг повірити у їхню смерть. Та що там, я й досі зберігаю крихітний, майже прозорий, промінець надії на їхнє повернення на денці свого серця…