Другий акт!

На сцені приглушене світло. Медсестра сидить за столом, пише лист. Освітлення м’яке, підкреслює її смуток та задумливість. Час від часу вона піднімає погляд, наче уявляє матір перед собою.

Медсестра (читаючи лист уголос):

«Дорога мамо, Сподіваюся, у тебе все гаразд. Дякую за посилку… У мене теж усе нормально, але останнім часом особливо важко. До мене потрапила одна дівчинка… Вів’єн. Її мати померла, і вона така самотня. Її танці… мамо, вона танцює так красиво, що я бачила, як навіть найважчі пацієнти починали одужувати. Здається, в її танці є щось цілюще…

Вона прив’язалася до мене… Дивиться на мене з такою надією, ніби я єдина людина, якій вона може довіряти. Мамо, вона мене любить, я це бачу, і це завдає мені болю, тому що… тому що я знаю, що не можу залишитися поруч із нею назавжди.

Останніми днями вона почала чути голос своєї матері. Каже, що голос кличе її, наче мати повернулася, щоб щось їй сказати. Це лякає її, і, зізнаюся, лякає і мене…

Я намагалася зробити все можливе, щоб влаштувати її танцівницею, але всі двері перед нами зачиняються. Є один заклад, щось на кшталт кабаре, схоже на Мулен Руж… Але я боюся за неї… Не хочу, щоб вона опинилася там, де їй буде боляче. Але що я можу зробити?»

Медсестра на мить замовкає, піднімає очі, потім бере листа й виходить за куліси. Світло на сцені приглушується. Звіддаля лунає трохи спотворений голос Вів’єн, сцена змінюється.

На сцені Вів’єн сидить біля стійки. На вішаку висить плаття. Світло стає тьмяним, плаття починає рухатися, неначе оживає, і поступово перетворюється на жінку. Вона підходить до Вів’єн, і вони починають танцювати вальс.

Вів’єн наприкінці танцю тягнеться до неї, але світло на секунду блимає, і замість жінки глядачі знову бачать лише плаття на вішаку. Вів’єн розгублена, вона не розуміє, що сталося. І раптом лунає голос її матері.

Голос матері:

«Ти справді думала, що вона твій друг?

Ти справді вірила, що вона тебе вдочерить і віддасть тобі всю любов?!

Ти справді така наївна чи тільки вдаєш? Подивися на себе – ти просто клоун! Ха-ха-ха!»

Сміх матері розкочується луною. Вів’єн кричить, затуляючи вуха руками. Світло знову блимає, і на сцену виходять відвідувачки клубу разом із хазяйкою закладу. Жінки підходять до Вів’єн, починають штовхати її одна до одної. Потім всі заходять за ширму, де на стіні видно їхні тіні. Жінки завмирають, світло згасає.

Вів’єн танцює разом з іншими жінками на сцені. Раптом вона чує голос матері, який знову завдає їй болю. Вона зупиняється, виглядає розгубленою. Хазяйка клубу підходить до неї за лаштунками між виступами.

ХАЗЯЙКА: Що з тобою!? Ти дуже погано виглядаєш!

(Пауза, дивиться на Вів’єн суворо, але з турботою)

Дівчинко моя, ти ж наша найкраща і найвідоміша танцівниця! Ти маєш гарно виглядати! Я тебе сьогодні відпускаю, не варто з’являтися хворою перед клієнтами. Іди додому, гарненько відпочинь. І пам’ятай, ти маєш виглядати так, щоб на твої танці хотіли дивитися!

Вів’єн киває, але замість того, щоб піти додому, вирішує шукати медсестру Розалінду.

Вечір. Вів’єн приходить до лікарні. Там вона зустрічає прибиральницю.

ВІВ’ЄН: Вибачте, добрий вечір! Мені потрібна медсестра на ім’я Розалінда.

ПРИБИРАЛЬНИЦЯ: О, дівчинко, ти запізнилася. Вона вже давно звільнилася.

ВІВ’ЄН: (тривожно) А де вона зараз, ви не знаєте?

ПРИБИРАЛЬНИЦЯ: Ні, не знаю…

(Раптом зупиняється, придивляється до Вів’єн)

Погоди-но! А ти часом не та сама танцівниця, яка зцілювала людей танцями?

Вів’єн виглядає розгубленою, починає ніяковіти.

ПРИБИРАЛЬНИЦЯ: (змінюючи тон, голосом матері)

О так, точно ти! Як же ти гидко виглядала! Всі з тебе сміялися, за спиною гидоти говорили! Подивися, хто ти зараз! Танцюєш як та мавпа! І в кого ти така!?

Вів’єн у жаху вибігає геть.

ПРИБИРАЛЬНИЦЯ: (здивовано сама до себе) Куди це вона? Бідолашна… Я ж їй нічого поганого не сказала…

Вів’єн репетирує новий танець. Закінчивши, вона чує самотні оплески. Вона обертається і бачить Розалінду в залі. З невимовною радістю кидається до неї.

ВІВ’ЄН: Роза, рідна моя, ти прийшла! Господи, як я скучила!

(Обіймає її)

Забери мене, будь ласка, звідси. Мені погано тут…

РОЗАЛІНДА: Так, дорога моя, я прийшла, щоб забрати тебе. Я справді хочу тебе вдочерити. Пробач мене, будь ласка! Я просто розуміла, що на тій роботі грошей не заробиш, тому мені довелося поїхати.

ВІВ’ЄН: (зі сльозами радості) Я завтра підготую для тебе танець!

Розалінда обіцяє поговорити з хазяйкою і йде. Вів’єн залишається репетирувати з легким серцем.

Наступний день. Вів’єн одна в залі, репетирує складний танець. Закінчивши, вона помічає жінку в довгій сукні з сигаретою в руках.

ВІВ’ЄН: Вам щось підказати?

ЖІНКА: Так. Скажи, будь ласка, чому ти знову їй повірила?

Вів’єн з жахом упізнає голос своєї матері.

ВІВ’ЄН: (зі страхом) Мама?!

МАТИ: Так, це я. А ти думала, що так легко від мене позбудешся? Ні, люба, я від тебе позбудуся лише одним клацанням пальців!

ВІВ’ЄН: (збираючи волю в кулак) Залиш мене в спокої! Ти лише плід мого уявлення, і я не збираюся тебе слухати!

МАТИ: Хто ти така, щоб так зі мною розмовляти, нікчемо?!

Починається боротьба між Вів’єн і образом матері, яка виражається через танець. У кінці танцю мати штовхає Вів’єн, і вона падає на підлогу.

МАТИ: Ти завжди була бездарною, такою й залишишся!

Мати сміється, її сміх відлунює. Світло починає блимати і згасає.

Світло вмикається. Розалінда розмовляє з хазяйкою клубу.