8.

Якби ще тиждень тому мені сказали, що одного вечора я стоятиму біля власного будинку в домашніх капцях, із недбалим пучком на голові, а навпроти мене буде стояти хлопець, з яким ми знайомі всього кілька днів, я б просто розсміялася.

Точніше, навіть не повірила б.

Бо такі речі трапляються хіба що в романтичних фільмах, які ми з Еммою дивимося ночами, обіцяючи одна одній, що в реальному житті такого не буває.

Виявляється, буває.

Я машинально сильніше підтягнула довгі рукави сірої кофти, ховаючи в них долоні. Осінній вітер пробирався навіть крізь теплу тканину, змушуючи мене легенько здригатися.

Ноа стояв за кілька кроків від мене. Руки в кишенях темної куртки, плечі рівні та спокійний погляд.

Він зовсім не виглядав людиною, яка приїхала сюди спонтанно, піддавшись емоціям. Навпаки. Було таке відчуття, ніби він усе добре обдумав, прийняв рішення… і просто зробив те, що вважав правильним.

Ні, ну він точно якийсь ненормальний… Я ледве стримала усмішку.

Серйозно, хто взагалі так робить? Нормальні люди пишуть повідомлення, домовляються зустрітися або ж телефонують. А цей…

Просто сів у машину, приїхав й написав: «Вийдіть, будь ласка.»

І тепер стоїть біля мого будинку так, ніби це найзвичайніша річ у світі.

Газ, а не гальмо… Чомусь саме цей вислів крутився в голові і найдивніше було навіть не це. Мене це… не дратувало.

Мало б.

Будь-хто інший викликав би в мене купу запитань:

Навіщо? Для чого? Хто тебе взагалі сюди кликав? 

А зараз… Я чомусь вийшла навіть не замислюючись. Прочитала повідомлення, подивилася у вікно, побачила його гарну та дорогу машину  і вже через п’ять хвилин стояла надворі. Ніби сама хотіла цієї розмови.

І ця думка мені зовсім не подобалася.

— Ви мовчите, — спокійно промовив Ноа. Я підняла на нього очі.

— Думаю.

— Це добре чи погано?

— Поки що не вирішила.

Кутики його губ ледь помітно піднялися, не усмішка. Скоріше натяк на неї.

— Значить, у мене ще є шанс.

Я тихо фиркнула.

— Ви завжди такий упевнений у собі?

— Ні.

— Не вірю.

— Даремно. — Його відповідь прозвучала настільки спокійно, що я навіть не знайшлася, що сказати.

Дуже дивний.

Я звикла до хлопців, які постійно намагалися когось вразити. Одні без кінця жартували, а інші хвалилися машинами. Треті були настільки закохані в себе, що, здається, могли годинами розмовляти лише про власні досягнення.

Ноа був іншим. Він не намагався справити враження, не сипав красивими словами та не будував із себе когось. Він просто був собою. І, як на зло, саме це чомусь подобалося мені найбільше.

— То… — я нарешті порушила мовчання. — Ви справді проїхали через пів міста тільки для того, щоб поговорити зі мною?

— Так. — Жодної паузи чи вагань. Просто… «Так.»

Я навіть розгубилася.

— І це здається вам нормально?

— Цілком.

— Серйозно?

— Абсолютно.

— Вам ніхто не казав, що це трохи… дивно? — Я схрестила руки на грудях. Він задумався буквально на секунду.

— Казали.

— І?

— Я не дуже люблю слухати людей й тим паче їхню не сумісну думку.

Я щиро засміялася уперше за весь день. Він уважно подивився на мене, і в його очах з’явилося щось тепле. Наче саме цього сміху він і чекав. Я швидко відвела погляд.

Спокійно, Софі. Це просто розмова. Звичайна розмова, але серце чомусь думало зовсім інакше. Воно билося так голосно, що мені почало здаватися: ще трохи — і він точно це почує.

— То… — я знову спробувала повернути розмову в нормальне русло. — Ви весь цей шлях їхали, уже знаючи, що скажете?

Ноа трохи нахилив голову.

— Так.

— І що ж?

Він подивився мені просто в очі. Так, ніби більше нікого навколо не існувало.

— Я хочу попросити вас завтра прийти на матч.

Я повільно опустила погляд. Знову… Я так і знала. Саме про це й піде мова.

Я мовчала. Не тому, що не знала, що відповісти, просто не хотіла, щоб він почув правду. Тому що правда була надто простою.

Я боялася не тренера чи  матчу. Я боялася знову вийти на те поле й почути, що я недостатньо хороша. Ноа, ніби відчувши, про що я думаю, повільно перевів погляд на темне небо, з якого вже починав накрапати дрібний дощ.

— Є ще одна причина, чому я приїхав.

Я схрестила руки на грудях.

— Я слухаю.

Він не поспішав відповідати. Мовби підбирав слова так само уважно, як під час тренувань підбирав вправи для своїх хлопців.

— Вы. Я пам'ятаю що було на полі по відношенню до вас. — Я ледь помітно всміхнулася.

— Думаєте, я забула?

— Ні. — Його голос залишався спокійним.

— Думаю, ви вирішили не приходити не через це. А через те, що це стало останньою краплею вашого терпіння. 

Моя усмішка зникла так само швидко, як і з’явилася.

— Ми оголосили бойкот.

— Я знаю.

— Звідки?

— Знаю.

Я закотила очі, а ноа лиш тихо всміхнувся.

Запала не зручна тиша та, у якій обидва думали про своє.

Вітер став сильнішим. Кілька крапель дощу впали мені на щоку. Я машинально витерла їх рукавом.

— Ви справді вважаєте, що ми повинні завтра вийти так, ніби нічого не сталося?

— Ні. — Я здивовано підняла голову, він його відповіді.  — Не повинні.

Його відповідь вибила мене з колії, я чекала зовсім іншого.

Що він почне говорити про дисципліну, відповідальність чи честь команди бо він теж тренер.  Але він цього не зробив.

— Тоді навіщо ви тут?

Ноа зробив крок убік і сперся плечем об паркан.

— Бо є різниця між тим, щоб боротися… і тим, щоб здатися. — Я мовчки слухала. — Ви оголосили бойкот?

— Так.

— Добре.

— Добре? — Я насупилася.

— Так.

— Ви зараз серйозно?

— Абсолютно.

Я нерозуміюче дивилася на нього.

— Якщо люди переходять межу, вони повинні знати, що це має наслідки.