7.

Я ніколи не любив порожніх трибун.

З боку могло здатися дивним, адже під час тренувань глядачів майже не бувало. Але справа була не в людях. Порожні трибуни завжди нагадували мені одну просту річ: за два дні вони вже не будуть такими. Їх заповнять батьки, друзі, уболівальники, випадкові перехожі, які вирішать провести вечір на стадіоні, і кожен із них чекатиме лише одного — гарної гри.

А ми не мали права їх розчарувати.

Я свиснув у свисток.

— Ще раз! Швидше! Не економте сили сьогодні, щоб не шкодувати післязавтра!

Хлопці майже одночасно рвонули вперед. Газон під бутсами тихо шарудів, важке дихання змішувалося з короткими командами, а холодний осінній вітер то здіймався, то стишався, розкидаючи по полю сухе листя.

Мені подобалося дивитися, як вони працюють. Не тому, що все виходило ідеально. Навпаки. Кожна помилка була шансом зробити їх сильнішими.

— Джейку! Не поспішай із передачею! Подивися по флангу!

— Прийняв!

М'яч одразу змінив напрямок. Набагато краще. Я вже хотів свиснути й дати наступну вправу, але погляд знову сам знайшов Джейка. Щось було не так.

За той місяць, що ми працювали разом, я встиг добре вивчити кожного зі своєї команди. Хтось нервував перед важливими матчами, а хтось навпаки ставав надто веселим. Але Джейк...

Він завжди був енергією цієї команди. Якщо хтось починав втомлюватися — саме він підбадьорював інших, якщо хтось помилявся — саме він першим плескав по плечу й казав, що все вийде. Сьогодні ж він мовчав.

Він не він.

Навіть коли Алекс примудрився перечепитися через власні ноги й мало не впав просто на рівному місці. Джейк лише коротко усміхнувся і все.

— Перерва! П'ять хвилин!

Хлопці майже одночасно попрямували до лавок. Хтось одразу відкручував пляшку з водою, хтось стягнув шолом і проводив долонею по мокрому від поту волоссю.

Я теж підійшов ближче.

— Якщо ви так само бігатимете в п'ятницю, то мені доведеться самому виходити на поле.

— Та ну, тренере, — засміявся Алекс. — Ви ж старий уже.

Я повільно підняв брову.

— Старий?

— Ну... молодий... але вже не настільки молодий.

— Двадцять віджимань.

— Та за що?!

— За довгий язик.

Команда вибухнула сміхом.

— Ми ж казали!

— Він сьогодні небезпечний!

— Алекс, співчуваємо!

Навіть я не стримав усмішки. Саме в цей момент до лавки підійшов Майк, він зробив кілька ковтків води й ніби між іншим кинув:

— До речі... походу, у нас проблеми не тільки зі своїми тренуваннями.

— У сенсі? —Я подивився на нього.

— Я зараз бачив кількох черлідерок, йшли з парковки. без форми чи сумок. Просто розвернулися й пішли.

Я насупився.

— Тренування ж у них сьогодні зранку й до вечора.

— Було. — Майк знизав плечима. — Кажуть, половина команди більше не виходить на поле.

— Чому?

— Забастовка.

На кілька секунд запала тиша. Я подумав, що він жартує.

— Забастовка?

— Сам у шоці. Кажуть, більше не збираються мовчки слухати свого тренера.

Поруч тихо заговорив Алекс:

— Якщо чесно... я їх розумію.

Усі повернулися до нього.

— Ну що? — Він розвів руками. — Ми ж усі бачили, як він поводиться. Особливо із Софі. Після останнього тренування навіть мені захотілося йому щось сказати.

Я мовчав. Перед очима миттєво виникла та сама картина. Софі стоїть посеред поляй опущені руки. А чужий голос лунає так голосно, що його, здається, чує весь стадіон.

Потім вона просто йде і лише на секунду дивиться на мене.

Я й досі пам'ятав той погляд. Пам'ятав, як сам до болю стиснув свисток у долоні, стримуючи бажання втрутитися ще раз.

— Це ще не все, — несподівано тихо сказав Джейк. Він сидів, дивлячись у землю. Пляшка води так і залишилася в його руках нерозкритою. — Учора ввечері я говорив із Софі.

Я відчув, як усередині все напружилося.

— Вона сказала… — Він ковтнув повітря. — Якщо нічого не зміниться... вона кине черлідинг. Назавжди.

Я не одразу зрозумів почуте.

— Що?

Джейк повільно підняв голову.

— Вона не жартувала. Каже, більше не хоче повертатися туди, де її змушують почуватися нікчемною. А знаєте, що найгірше? — Він гірко всміхнувся. — Я повірив їй. Бо вперше за все життя почув, як Софі сказала, що більше не любить приходити на тренування.

У мене пересохло в горлі.  Я знав її зовсім недовго, лише кілька випадкових зустрічей, але навіть цього вистачило, щоб зрозуміти одну просту річ. Черлідинг був не просто її захопленням, він був частиною її самої. І якщо людина готова відмовитися від того, що любила більшу частину свого життя… Значить, її справді зламали.

Я мовчки подивився на годинник. До гри залишалося два дні.

Два дні, за які потрібно було врятувати не лише майбутній матч.

Здавалося, потрібно було врятувати одну вперту дівчину від рішення, про яке вона колись може пошкодувати. Пролунав різкий свисток.

— На сьогодні досить! Завтра всі без запізнень. Пам'ятайте, післязавтра ми виходимо не просто на гру. Ми виходимо довести, що цей клуб заслуговує представляти наше місто.

— Так, тренере! — майже хором відповіла команда.

Хлопці почали повільно розходитися. Хтось одразу сів просто на газон, стягуючи важкі бутси, хтось жартома штовхав товариша плечем, обговорюючи вправи, а кілька новачків ще залишилися покидати м'яч у кільце, яке стояло неподалік.

Я ж майже нікого не бачив. У голові без кінця крутилися слова Джейка.

"Вона кине черлідинг."

Я ще раз прокрутив цю фразу, не вкладалося. Абсолютно.

Коли людина любить щось настільки сильно, вона не прокидається одного ранку з думкою: "Мені більше це не потрібно."

До такого доводять. Повільно, день за днем та слово за словом. Я добре знав, як це працює. Свого часу після травми теж хотів покинути футбол назавждий не тому, що перестав його любити. А тому, що більше не міг дивитися на поле без болю.