6.

Машина повільно котилася вечірніми вулицями, але я майже не звертала уваги на дорогу. Руки впевнено тримали кермо, нога сама знаходила педалі, очі автоматично стежили за світлофорами та автомобілями попереду. Усе це давно стало звичкою. Настільки звичною, що зараз я могла їхати майже на автопілоті.

А думками була зовсім не тут. Перед очима знову й знову виникала одна й та сама картина. Ноа стоїть навпроти нашого тренера покійний та рівний. І чомусь зовсім не схожий на людину, яка ось-ось зірветься.

Я навіть не бачила цього на власні очі.

Усе, що зараз крутилося в моїй голові, було лише словами Емми. Але уява настільки яскраво домальовувала кожну дрібницю, що здавалося, ніби я сама стояла там, на краю поля, і спостерігала за всім із кількох метрів.

— Ти зараз знову про це думаєш, правда? — тихо озвалася Емма, не відводячи погляду від дороги. Я навіть не одразу зрозуміла, що вона звернулася до мене.

— Що?

— Я вже хвилин п'ять із тобою розмовляю, а ти лише киваєш головою. 

— Вибач. — Я винувато всміхнулася.

— От бачиш. Знову десь літаєш.

Я важко видихнула.

— Просто... дивно все це.

— Що саме?

Я ненадовго замовкла, намагаючись сама для себе знайти відповідь.

— Не знаю... Мені якось... незручно.

— Через що?

— Через те, що він взагалі втрутився.

— Незручно? — Емма повернулася до мене всім корпусом.

— Так.

— Софі, тебе щойно при всіх змішали із землею.

— Знаю.

— Людина за тебе заступилася.

— Знаю.

— І тобі... незручно?

Я коротко засміялася.

— Коли ти так це формулюєш, звучить трохи дивно.

— Не трохи. Дуже дивно.

Я мовчала.

За вікном миготіли вітрини магазинів, рекламні вивіски, люди, які неквапливо переходили дорогу. Вечірнє місто жило своїм життям, ніби нічого особливого сьогодні не сталося.

А для мене цей день чомусь здавався надто довгим.

— Я просто не люблю, коли через мене хтось свариться, — тихо сказала я.

Емма зітхнула.

— Софі...

— Що?

— Ти зараз серйозно думаєш, що це сталося через тебе?

Я міцніше стиснула кермо.

— А хіба ні?

— Фактично так, але ні.

Вона відповіла так швидко, що я навіть здивувалася.

— Твій тренер рано чи пізно все одно посварився б із кимось.

Я скоса подивилася на неї.

— Чому ти так думаєш?

— Бо людина, яка постійно кричить на всіх навколо, рано чи пізно знайде того, хто не стане мовчати.

У машині знову запала тиша. Цього разу вона не була не зручною, а спокійною. Я дивилася вперед, а пальцями машинально постукувала по керму в такт поворотнику. Емма ж мовчки спостерігала за мною.

Я знала цей погляд, вона зараз щось задумала і я, на жаль, майже ніколи не помилялася.

— Добре, — нарешті промовила вона, витримавши театральну паузу. — Тепер моє питання. 

— Це звучить небезпечно. — Я тихо застогнала.

— Не перебивай.

Я усміхнулася.

— Слухаю.

Емма сперлася ліктем об дверцята й уважно подивилася на мене.

— Що ти будеш робити після випуску?

Я здивовано насупилася.

— У сенсі?

— Із черлідингом.

Її голос уже не був таким веселим. У ньому з'явилася серйозність, яку я чула нечасто.

— Ми закінчимо школу через кілька місяців. Далі що?

Я повільно відвела погляд на дорогу. Це питання виникало в моїй голові вже не вперше. Просто я весь час відкладала відповідь, бо не хотіла її шукати.

— Не знаю… —  Чесно відповіла я. — Раніше була впевнена, що продовжу. Можливо, університетська команда. Можливо, змагання. Можливо...

Я зупинилася. Слова застрягли десь у горлі.

— А зараз?

Я довго мовчала. Настільки довго, що Емма вже хотіла змінити тему.

— А зараз... я не впевнена, що взагалі хочу ще хоч раз вийти на поле.

Ці слова прозвучали настільки тихо, що я сама ледве їх почула і саме в ту мить зрозуміла, наскільки вони правдиві. Учора я ще не могла уявити свого життя без черлідингу. Сьогодні ж сама думка про наступне тренування викликала важкість у грудях.

— Я втомилася, Ем… — Мій голос зламався. — Не фізично. Морально. Кожне тренування останнім часом починається з думки: цікаво, за що мене сьогодні зроблять винною? Я більше не думаю про підтримки, нові постановки чи змагання. Я думаю лише про те, як пережити наступні дві години.

Емма мовчала і я знала чому бо вона відчувала те саме. Вона просто боялася сказати це вголос. Я ковзнула поглядом у її бік. Вона сиділа, дивлячись кудись у вікно. Її усмішка давно зникла.

— Знаєш... — тихо сказала вона. — Якщо чесно… я теж почала про це думати.

А через те, що людина, яка ще місяць тому світилася від щастя перед кожним тренуванням, зараз говорила так само, як і я.

Я мовчки дивилася на дорогу. Попереду загорілося червоне світло, і машина плавно зупинилася. На кілька секунд у салоні стало так тихо, що було чути лише тихе гудіння кондиціонера.

Я тихо видихнула.

— Через два дні виступ...

— Знаю. — Емма гірко посміхнулася.

— Ми місяць його готували.

— Знаю.

— І зараз я взагалі не хочу виходити на поле.

— А що, якщо… — Емма несподівано випрямилася. Я питанняливо подивилася на неї. — Ми просто не прийдемо.

— Що?

— На тренування.

Я навіть моргнула кілька разів.

— Еммо...

— Ні, послухай. — Вона говорила вже швидше, ніби думка народжувалася просто зараз. — Чому ми маємо мовчати? Він постійно принижує нас, а ми терпимо. І так без кінця.

Я мовчала. Бо вона мала рацію.

— Софі… Ти капітанка. Якщо ти скажеш дівчатам не приходити на наступне тренування… вони підтримають тебе.

Я відчула, як серце почало битися швидше. Це було божевілля. Абсолютне. За два дні — великий виступ. Якщо команда не прийде на тренування… Підніметься страшенний галас. Адміністрація. Організатори. Батьки. Усі.