5.

Я відкрила очі.

Порожня роздягальня зустріла мене дзижчанням ламп під стелею. На лавці лежала забута кимось спортивна пляшка. На підлозі — рожевий помпон, що, мабуть, випав із чиєїсь сумки. У кутку тихо працював старенький вентилятор, ганяючи прохолодне повітря.

Усе було таким звичайним, наче кілька хвилин тому нічого не сталося.

Я повільно відкрила свою шафу, дверцята тихенько скрипнули, переді мною висіла моя джинсова куртка, на полиці акуратно лежав рюкзак, але навіть вони сьогодні здавалися чужими.

Я мовчки почала складати форму. Спочатку помпони, топ, спідницю й кросівки. Кожен рух був настільки повільним, ніби я спеціально тягнула час бо не хотілося виходити та нікого бачити, особливо тренера.

Особливо... його.

«Його?»

Серйозно, Софі?

Я тихо фиркнула сама до себе.

— Та припини...

Ноа тут узагалі ні до чого. Він просто… просто був поруч.. Я різко зачинила шафку.

— Та перестань уже думати. — Ключ дзенькнув у замку, я закинула рюкзак на плече. — Додому.

Коридори школи майже спорожніли. Десь далеко ще чулося, як прибиральниця возить швабру по підлозі. З одного з кабінетів лунав сміх кількох учнів, які, мабуть, залишилися на якійсь факультативній підготовці. Повітря пахло фарбою, старими книжками й засобом для миття підлоги.

Дивно.

Я навчалася тут майже все життя, знала кожен поворот, кабінет, автомат із напоями, який через день «ковтав» долари і все одно сьогодні школа здавалася мені незнайомою.

Наче я вперше тут.

Я повільно спустилася сходами. На першому поверсі майже нікого не було, повз мене пройшла лише бібліотекарка, усміхнулася й побажала гарного вечора та я автоматично відповіла тим самим. Хоча навряд чи моя усмішка зараз була схожа на усмішку, а скоріше на спробу зробити вигляд, що все нормально.

Коли я вже майже дійшла до головного виходу, мимоволі зупинилася біля великого панорамного вікна. Звідси відкривався вид на стадіон. Сонце вже майже сховалося за горизонтом, його останні промені ковзали по зеленому газону, роблячи його золотавим. Футболісти ще бігали полем, з такої відстані вони здавалися маленькими силуетами.

Свисток лунав навіть крізь зачинені двері. Я одразу впізнала його. Не тому, що звук був особливим. А тому, що за цей вечір почала розрізняти свисток нашого тренера і... свисток Ноа.

— Боже, Софі… — Я тихо простогнала. — Це вже якась клініка.

Я швидко відвела погляд. Навіщо взагалі дивитися туди? Щоб ще раз згадати, як він бачив моє приниження?

Чудова ідея. Дуже.

Я поправила волосся й майже силоміць змусила себе відчинити двері школи.

На вулиці було значно прохолодніше, легкий вітер одразу підхопив кілька пасом мого волосся. Я глибоко вдихнула, повітря пахло літом.

Мої кроки були повільними, я не поспішала. Машина стояла майже в самому кінці парковки. Саме там, де я завжди залишала її, щоб потім ніхто не припаркувався впритул і не залишив нову подряпину.

— Хоч десь у мене є порядок, — тихо посміхнулася я. Натиснула кнопку на брелоку. Фари двічі блимнули. — Дякую, красуне.

Принаймні вона сьогодні мене не критикувала.

Я відчинила дверцята й кинула рюкзак на заднє сидіння. а потім сама сіла за кермо. Зачинила двері і світ навколо одразу стих.

Наче автомобіль відрізав мене від усього. Від криків, свистків та чужих поглядів.

Я поклала руки на кермо. За кілька секунд із колонок полилася якась весела поп пісня. Я прослухала рівно три секунди і вимкнула. Сьогодні навіть музика мене дратувала.

Я відкинула голову на підголівник і подивилася крізь лобове скло на вечірнє небо. Чомусь саме зараз мені згадалося весілля. Той повільний танець. Його рука. Його спокійний голос.

"Я хотів побачити, як ваша сукня кружляє в танці."

Я заплющила очі.

— Та що зі мною не так?..

Софі, схаменись. Ви знайомі... скільки? Один танець та розмова і все. Я тихо засміялася сама із себе.

— Молодець.

Дуже логічно. Спочатку пів вечора думаєш про хлопця, потім ображаєшся, що думаєш про хлопця. Геніально.

Я вже хотіла завести машину, коли почула швидкі кроки. Хтось буквально мчав через усю парковку.

— Софі!

Я повернула голову й до машини щосили бігла Емма. Вона так поспішала, що ледь не перечепилася через бордюр, але в останню мить втримала рівновагу.

— Та обережніше! — засміялася я, опускаючи скло.

— Не... смійся... — видихнула вона, намагаючись відновити дихання. — Я зараз... помру...

Я не стримала усмішки.

— Якщо ти зараз впадеш, я тебе не понесу. Одразу попереджаю.

— І це... після... семи років дружби...

— Восьми.

— Тим більше...

Я натиснула кнопку, розблоковуючи двері. Емма швидко сіла поруч, грюкнула дверцятами й відкинула голову на сидіння. Кілька секунд у машині було чути лише її важке дихання. Я простягнула їй пляшку води.

— На.

— Дякую...

Вона зробила кілька великих ковтків й потім різко повернулася до мене. Очі в неї буквально світилися. Я одразу зрозуміла цей погляд. Такий у Емми бував лише тоді, коли вона приносила найгарячіші новини.

— Що? — засміялася я. Вона повільно розпливлася в хитрій усмішці.

— Ти навіть не уявляєш... що сталося після того, як ти пішла...

***

Двері роздягальні зачинилися. Софі навіть не озирнулася.

На полі ще кілька секунд стояла така тиша, що було чути, як вітер шелестить прапорами над трибунами. Черлідерки переглядалися між собою, але ніхто не наважувався сказати бодай слово. Кожна чудово знала: коли тренер у такому настрої, краще мовчати.

Сам він важко видихнув, провів долонею по свистку, що висів на шиї, і різко свиснув.

— Чого стали? Тренування ще не закінчилося! По місцях!

Дівчата здригнулися й майже одночасно побігли на свої позиції. Ніхто не сперечався та не дивився тренеру в очі, навіть завжди балакуча Емма зараз мовчала. Вона лише крадькома поглянула в бік дверей, за якими щойно зникла Софі.