4.

Софі

Існує одна річ, яка мене дратує більше, ніж холодна кава.

«Черлідерство? Та що там робити? Усміхнулась, помахала помпонами — і все».

Щоразу, коли я чула щось подібне, мені хотілося не сперечатися, а просто запросити цю людину на наше тренування.

Я поправила високий хвіст перед дзеркалом роздягальні й уважно оглянула себе. Біла спортивна форма, темно-синя спідниця та білі кросівки, які вже давно перестали бути по-справжньому білими. На колінах — майже непомітні синці, що не встигли зійти після минулого тижня й на правому зап'ясті — еластичний тейп.

Звичайний вечір та звичайне тренування. Я глибоко вдихнула.

— Готова? — пролунав за спиною веселий голос. Я навіть не оберталася.

— Якщо це ти, Еммо, то ні.

— Як шкода. — Вона театрально зітхнула, стаючи поруч зі мною. — А я вже налаштувалася на промову в стилі «Софі, ти народилася, щоб перемагати».

— Можеш сказати її сама собі.

— Я й кажу. — Я тихо засміялася, саме це мені в ній подобалося. Емма вміла знайти привід пожартувати навіть тоді, коли хотілося просто сісти на підлогу й удавати, що тебе не існує. Вона теж швидко зібрала волосся у високий хвіст і з гуркотом зачинила дверцята своєї шафки.

— До речі... — вона хитро примружилася. Я одразу впізнала цей погляд.

— Ні.

— Я ще нічого не сказала.

— Але зараз скажеш щось про весілля.

— Ну...

— Еммо.

Вона розсміялася.

— Добре, добре. Мовчу.

Я вдячно кивнула. Чесно кажучи, згадувати вчорашній вечір зараз хотілося найменше. Точніше… не хотілося взагалі бо варто було лише на секунду заплющити очі, як переді мною знову виникав той повільний танець, теплі долоні, спокійний голос та погляд, від якого чомусь ставало ніяково.

Я різко струснула головою.

Ні, досить. У мене є набагато важливіші справи. Наприклад, пережити ще одне тренування.

Коли ми вийшли на стадіон, сонце вже повільно ховалося за трибунами. Небо було пофарбоване у теплі помаранчеві кольори, а над полем ліниво кружляли кілька птахів. Я любила цей час.

Саме ввечері стадіон оживав. Десь на бігових доріжках тренувалися легкоатлети, на дальньому корті хтось грав у теніс та із невеликої колонки біля поля вже тихо лунала музика, під яку ми зазвичай відпрацьовували зв'язки.

Запах свіжоскошеної трави змішувався із запахом гуми від покриття бігових доріжок. Десь у кутку голосно сміялися молодші дівчата. Хтось уже розминався та скаржився на біль у ногах після попереднього тренування. Здавалося, усе було як завжди. Майже.

Бо я вже помітила його. Він стояв біля центру поля, склавши руки за спиною. Нерухомий. Серйозний. І дивився на нас так, ніби ми вже встигли щось зробити неправильно, хоча тренування ще навіть не почалося. Я тихо видихнула.

— Починається... — пробурмотіла Емма.

— Навіть не сумнівайся.

— Може, сьогодні він прокинувся у гарному настрої? —  Я мовчки подивилася на неї. — Що?

— Еммо... Він не знає, що таке гарний настрій.

— Справедливо. — Вона тихенько засміялася.

— Команда!

Голос тренера миттєво перекрив усі інші звуки й одразу розмови припинилися, музика стихла й ми швидко вишикувалися в одну рівну лінію.

Я, як капітанка, стояла першою. Іноді мені здавалося, що це місце існує лише для того, щоб у мене було більше шансів першою отримати зауваження. Тренер повільно пройшовся вздовж шеренги. Його погляд затримувався на кожній із нас ніби спеціально шукав причину зробити зауваження. І, звісно, знайшов її дуже швидко.

Він зупинився навпроти мене. Чудово…

— Софі.

— Так, тренере.

— Це постава капітана? — Я машинально випросталася ще більше.

— Я стою рівно.

— Недостатньо рівно. — Я ледь стримала бажання запитати, як узагалі можна стояти «рівніше». — Капітан має бути прикладом.

Я мовчала.

— Якщо ти дозволяєш собі розслабитися, інші теж почнуть.

Знайомий початок, знайомий тон і знайоме відчуття, ніби будь-яка моя дія апріорі неправильна.

Я вже давно помітила одну річ, якщо хтось із дівчат помилявся — він пояснював. Та якщо помилялася я — він читав лекцію перед усією командою і чим довше я була капітанкою, тим частіше мені здавалося, що справа вже давно не в дисципліні Справа була... в мені.

Я ще не знала, що сьогодні це тренування стане останньою краплею.

Тренування почалось без різких криків тренера. Все було надто добре, це я так собі думала. 

— Софі! — Всі одразу перестали танцювати, моє ім'я розлетілося стадіоном так голосно, що навіть музика, яка ледь чутно грала з колонки, здалася тихішою.

Я повільно обернулася, навколо запанувала дивна тиша. Так завжди буває, коли люди відчувають, що зараз щось станеться. Дівчата мовчали, а Емма стояла поруч, тримаючи помпони, і я помітила, як вона непомітно закусила нижню губу. Вона вже знала цей погляд тренера. Я теж.

— Так, тренере? —  Він не відповів одразу, а просто повільно пройшов кілька кроків уперед, схрестив руки на грудях і ще раз подивився на всю нашу побудову. Наче спеціально витримував паузу й хотів, щоб усі звернули увагу.

— Це, по-твоєму, рівень капітана? —  Я не поспішала відповідати. — Запитую ще раз.

Я вдихнула.

— Якщо ви про підтримку, то ми виконали її чисто.

Він коротко всміхнувся не весело, а швидше... зверхньо.

— Тобі справді так здається?

— Так.

— Цікаво. —  Він обернувся до інших дівчат. — А вам теж так здається?

Ніхто не відповів. Не тому, що погоджувався зі мною чи погоджувався з ним. Просто всі знали: будь-яке слово може стати причиною нового вибуху.

Я ковтнула клубок у горлі. Мені вже давно було не страшно, просто було... втомливо. Втомливо щоразу стояти перед усіма й чекати, коли саме сьогодні знайдуть новий привід зробити мене винною.

— Бачиш? — він знову повернувся до мене. — Навіть твоя команда мовчить.