2.

Ми відходили від нього повільно, і я відчувала, як всередині ще тримається якась дивна напруга — не неприємна, але така, яку хочеться швидше скинути, як незручну сукню після довгого дня.

Джейк ішов поруч, і я майже фізично відчувала, як він уже готує свій наступний коментар.

— Ти зараз скажеш щось і я тебе реально прокляну, — випередила я його.

— Я ще нічого не сказав.

— Але ти думаєш.

— Це заборонено?

— Для тебе — так.

Він засміявся.

— Ну і як тобі новий тренер?

— Якщо ти зараз почнеш… — Я різко подивилась на нього.

— Я просто питаю.

Я видихнула.

— Він… нормальний.

— Це не відповідь.

— Це єдина відповідь, яку ти заслужив.

— Ого, — Джейк хитнув головою. — Уже прогрес.

— Я тебе ненавиджу.

— Ти вже казала.

Ми підійшли до столу.

Я сіла трохи різкіше, ніж потрібно, і одразу відчула, як сукня розправилась навколо мене, як хвиля.

Весілля жило своїм життям.

Хтось уже сміявся так голосно, ніби це найщасливіша історія у світі. Хтось нахилився над столом, розповідаючи щось із драмою, яку можна було б продати як серіал. Хтось плакав тихо, витираючи очі серветкою, думаючи, що це ніхто не бачить. Хтось танцював, навіть не чекаючи наступної пісні. І все це змішувалось у один шум — теплий, живий, трохи хаотичний.

Я дивилась на це, ніби з боку та я тут випадково.

Я взяла виделку і почала механічно ковиряти салат. Хоча я його не хотіла і не хочу досі.

— Ти не їси, — сказав Джейк.

— Я думаю.

— Про що?

Я трохи зависла.

— Про те, що треба замовити нові помпони.

Він подивився на мене як на щось дуже небезпечне.

— На весіллі?

— Це не прив’язано до місця.

— Це дуже прив’язано до місця.

Я знизала плечима і знову повернулась до салату.

Минуло хвилин десять. Може менше чи більше. Час тут поводив себе дивно.

Я просто сиділа, слухала музику, шум, сміх, і думала ні про що конкретне — просто плавала в цьому стані і саме тоді музика змінилась. Ніби хтось тихо перемкнув на інший світ.

Весела стала повільною, м’якою і повітря одразу стало іншим.

Я підняла голову. Повільний танець. Пари вже виходили. Я навіть трохи пригасла всередині, не сум. Просто щось… тихіше і тоді я почула голос.

— Я перепрошую…

Я повернулась і побачила Ноа. Він стояв поруч спокійно та впевнено, трохи ближче, ніж на “просто підійшов”.

— Можу я вас запросити на танець? — Додав він спокійніше.

Я не одразу відповіла.

Погляд автоматично метнувся до Джейка. Він сидів, дивився вперед і робив вигляд, що не існує. Зрадник.

Я знову подивилась на нього і на секунду стало тихо всередині. Не знаю, чому саме в цей момент щось у мені зламалось у правильний бік та я просто простягнула руку.

Швидше, ніж подумала і сама від цього трохи завмерла. Він узяв її обережно і повільно підвів мене.

Танцпол був ближче, ніж я очікувала. Його рука на моїй долоні була теплою і чомусь від цього ставало трохи важче дихати.

Ми стали навпроти і на секунду просто стояли.

— Я не дуже добре танцюю, — сказала я чесно. Хоча було смішно це чути від капітана команди черлідерів.

— Нічого страшного. Я веду, — відповів він спокійно та ледь усміхнувся і поклав руку мені на спину.

Я майже одразу це відчула всім тілом і ми почали рухатись.

Повільно та без поспіху, спочатку трохи незграбно — ніби обидва перевіряємо ритм. Я дивилась трохи вниз, а він  на мене. І це було складніше, ніж я очікувала.

Бо він не тиснув поглядом. Просто дивився.

— Чому саме я? — раптом спитала я тихіше. Він трохи нахилився ближче.

— Щоб побачити, як ваша сукня рухається, коли танцюєте.

Я завмерла на півкроку і серце зробило щось дивне. Ми на ви, ну добре…

— Мене міг запросити хтось інший…

— Ви хочете сказати, що тобі я б дивися на вас, як ваше сукня розвивається в танці з іншим. — Перебив він мене занадто швидко.

— Так… — Він подарував мені перлу та хитру посмішку. Він тихо засміявся і цей звук чомусь розслабив мене.

— Але ви ж зараз зі мною.

Ми зробили поворот і я раптом відчула його ближче.

Його парфум і це було… небезпечно приємно.

Я відвела погляд.

— Ви завжди такі прямі? — спитала я.

— А ти завжди так швидко захищаєшся?

— Це не захист. — Я зупинилась думкою.

— А що? 

— Звичка. — Я видихнула.

Ми рухались далі, легше, наче танець сам почав нас вести.

— Мені здається, ви не звикли довіряти людям, — сказав він тихо. Я підняла очі.

— А ви звикли робити висновки?

— Тільки коли вони правильні.

Я хмикнула.

— Самовпевнено.

— Можливо.

Пауза і я раптом зрозуміла, що мені не хочеться, щоб цей танець закінчувався швидко. Це було дивно і трохи лячно.

— Ви часто буваєте на таких заходах? — спитала я.

— Ні.

— Тоді ви добре вписались.

— Це комплімент? — Я трохи усміхнулась.

— Можливо.

І вперше я відчула, що це не просто розмова.

Танець закінчився повільно. Музика не обірвалась — просто поступово відступила.

Він не відпустив одразу і я теж. Ми стояли ще секунду чи дві.

Ноа провів мене майже до самого столу.

Музика вже змінилася. На танцполі залишилося ще кілька пар, але більшість гостей поверталися до своїх місць. Офіціанти швидко розносили гарячі страви, у центрі залу діти сміялися й ганялися одне за одним, мало не врізаючись у дорослих. Десь за сусіднім столом чоловіки вже сперечалися про американський футбол так емоційно, ніби завтра їм самим виходити на поле.

Я навіть усміхнулася.

Весілля знову стало схожим на справжнє весілля.

— Дякую за танець, — тихо промовив Ноа. Я підняла на нього очі.

— І вам... Дякую.

На мить між нами запала тиша. Така, яку зовсім не хотілося поспішати заповнювати словами.