1.

Я завжди відчуваю, коли щось піде не так.

Це не магія і не інтуїція з фільмів. Просто досвід. Коли ти капітанка черлідерів у школі, де кожен захід намагаються зробити “ідеальним”, ти дуже швидко вчишся чекати катастрофу за кожним ідеальним кутом.

І це весілля не було винятком.

Білий зал ресторану виглядав так, ніби його зібрали з Pinterest: ідеальні квіти, м’яке світло, кришталеві бокали, усміхнені люди. Все занадто правильне, щоб я могла повірити, що воно протримається довше ніж перші три тости.

Я поправила складку на сукні ще раз, хоча вона і так сиділа нормально.

— Ти нервуєш, — сказав мій брат Джейк, з’являючись поруч.

— Я не нервую, — відповіла я автоматично.

— Ти поправила сукню вже втретє за хвилину.

— Це називається “контроль деталей”.

— Це називається “ти нервуєш”. — Він хмикнув та я подивилась на нього.

— Ти сьогодні дуже сміливий для людини, яка скоро буде стояти поруч із нареченим і робити вигляд, що він не забув обручки.

— Я нічого не забуваю.

— Ти забув воду на тренуванні вчора.

— Це інше. — Я закотила очі, але не сперечалась далі. Весілля і так уже починало набирати шуму.

Гості займали місця, музика ставала голоснішою, хтось сміявся надто гучно, хтось вже пив так, ніби це останній святковий день у житті. Я стояла з родиною, намагаючись виглядати нормально. “Нормально” — це коли ти не перевіряєш кожні п’ять секунд, чи все під контролем.

У мене виходило погано.

— До речі, — сказав Джейк раптом, ніби згадав щось неважливе. — Ти сьогодні побачиш нашого нового тренера.

Я підняла брову.

— І це має мене якось зворушити?

— Просто кажу. Він буде тут.

— Навіщо?

— Друг організатора — Бен його затягнув. Каже, нормальний чувак. —  Я скептично подивилась на нього.

— “Нормальний чувак” — це твій найнадійніший критерій?

— Та він реально прикольний, ми вже місяць з ним тренуємось. 

— І ти вирішив сказати мені про це саме тут?

— А коли ще? — він знизав плечима. —  Ми з тобою бачимось тільки на тренуваннях, коли там навіть не можна розмовляти.

— Ну звісно, ти ж гуляєш до ранку, а в школу на останній “може” прийдеш. — Між нами з’явилась тиша. Той місяць як ми не тренуємось, з’явився новий тренер у хлопців, цікаво. — Скоро у вас мач, побачимо як нормальний чувак вас приготував.

Брат лиш засміявся та далі почав розглядати гостей весілля.

Я підняла погляд і побачила його.

Він стояв біля входу, трохи осторонь від основного шуму. Не поспішав, не розглядав зал з цікавістю, як більшість гостей. Він просто… оцінював простір. Ніби це не свято, а місце, де треба швидко зрозуміти правила гри.

Темний костюм, спокійна постава, впевненість без зайвого показу.

— Це він, — сказав Джейк поруч, ніби підтверджуючи те, що я і так вже зрозуміла. —  Ноа Вокер. Новий тренер.

Я не знала його особисто. Але про нього вже говорили достатньо, щоб у голові склався образ: дисципліна, контроль і холодна впевненість. І, чесно, це дратувало ще до знайомства.

— Ти його бачиш? — тихо запитав Джейк.

— Він такий серйозний, що було б складно не бачити, — відповіла я.

— Нормальний він. — Я хмикнула.

— Ти про всіх нових людей так кажеш.

— Бо я не драматизую.

Я вже хотіла відповісти щось різке, але в цей момент відчула рух і підняла очі знову.

Його погляд уже був тут, прямо на мені. Я на секунду забула, що тримаю келих.

Окей. Це випадковість. Він просто дивиться на людей. Це весілля. Тут всі дивляться на всіх.

Але він не відводив погляд. Навпаки — ніби переконався, що не помилився і тоді він ледь нахилив голову та майже непомітно посміхнувся.

Я відвела погляд першою.

Звісно.

— Ти його вже ненавидиш? — тихо спитав Джейк.

— Я його не знаю.

— Це не відповідь.

Я зробила ковток і видихнула.

— Це весілля, Джейк.

— І?

— І я не збираюсь сьогодні нікого аналізувати.

Я сказала це впевнено і майже повірила.

***

Я саме намагалася зробити вигляд, що повністю зайнята своїм життям і взагалі не помічаю нічого підозрілого навколо, коли поруч знову з’явився Джейк.

— Йди сюди, — сказав він. Я одразу насторожилась.

— Ні.

— Це не питання.

— Це завжди питання, якщо я кажу “ні”.

— Софі, просто йдемо. — Він навіть не зупинився, я видихнула.

— Якщо ти зараз знову скажеш щось про “познайомитись”, я…

— Так, скажу.

Я різко подивилась на нього.

— Джейк.

— Що? — він виглядав абсолютно спокійним, ніби не планував нічого злочинного. — Ти ж все одно з ним познайомишся.

— Коли?

— Зараз.

— Ні. — Я зупинилась прямо посеред руху.

— Так.

— Я не хочу.

— Це не має значення.

І перш ніж я встигла ще хоч щось сказати, він узяв мене не боляче за лікоть, але достатньо впевнено, щоб я зрозуміла — це вже не обговорюється.

— Джейк, серйозно, — прошипіла я. — Відпусти.

— Мені все одно треба до нього підійти і привітатись, а то якось не гарно буде.— сказав він так, ніби це найочевидніша річ у світі. — Це весілля. Тут всі знайомляться, може і тобі повезе.

— Я вже знайомлюсь з людьми. Ментально. 

— Це не рахується.

— Дуже навіть рахується!

Але він уже тягнув мене вперед і я ненавиділа той факт, що він завжди виглядав так, ніби знає краще.

Ми підійшли до нього занадто швидко. Я встигла тільки подумати: “я зараз уб’ю Джейка після цього”, коли він зупинився.

— Добрий вечір, Містер Вокер. — Протягнув мій брат руку, щоб привітатись.

— Добрий вечір, Джейк Брукс. Кого кого, а тебе я не очікував побачити на весіллі свого друга. — Подарував Ноа йому посмішку та взаємно протягнув руку.

— О, — сказав брат, ніби все це було абсолютно нормально. — Це Ноа Вокер. Наш новий тренер.