перша і остання

Сьогодні я мала жахливе передчуття. Мало статись щось дуже погане. Я виявилась права.

Я прокинулась о 5 ранку та ще довго не могла заснути. Сьогодні у мене важливий день, тому мені треба виспатись.

Бачу, як я біжу темним та густим лісом і відчуваю, що щось на мене дивиться. Відчуваю, що мене от-от наздоженуть, тому прискорюю біг, але це ніяк не допомагає. Вибігаю з лісу, і перед тим, як я розумію, що саме трапилось, злітаю зі скелі прямо в обрив. Падаю в темноту. Розумію, що те, що за мною гналося, залишилось на скелі, на якій я стояла секунду назад. Бачу гарний захід сонця, а через мить знову темнота. Це та сама жгуча темнота, яка ніби виїдає очі.

Прокидаюсь. Я у себе в ліжку, в своїй кімнаті та квартирі.

Вожу рукою по тумбочці біля ліжка, аби знайти телефон. Коли знаходжу, включаю його та дивлюсь на час. На секунду мене осліпляє яскраве світло екрана. На годиннику 6 ранку. Я поспала від часу останнього пробудження лише годину, а відчуття ніби пройшла вже вічність. Все тіло ломить. Я вся вкрита холодним потом, тому швидко мчу в душ. Спати вже зовсім не хочеться.

Поки снідала, намагалась згадати сон. Не згадала.

Телефон у моїх руках починає вібрувати. Беру слухавку.

— Алло?

— Привіт, золотце, — чую голос мами. — Я тебе не розбудила?

— А та ні, привіт, — видихаю від полегшення. Не знаю, чому я так переймалася через звичайний телефонний дзвінок. — А чому номер інший?

— А та я ще вчора телефон загубила, тож вирішила купити новий з новою сімкою. Не захотіла стару поновлювати.

Закочую очі. Добре, що мама цього не бачить.

— Ти чого так рано прокинулась?

— Сон поганий приснився, та то пусте, — роблю ковток гарячого американо. Обпікає язик. Мружусь. — А ти чого так рано мені телефонуєш? Ми здається домовлялись зустрітись вже на святі…

— Так, я пам’ятаю. Я просто хотіла дещо спитати…

— Слухаю.

Мабуть, зараз як завжди попросить допомогти комусь із родичів. Я люблю їх, проте допомогу вони сприймають як належне. Я зарікалась собі вже не раз, що більше ніколи не буду мати ні з ким із них ніяких справ. Кожного разу собі так обіцяю.

— Просто в доньки тьоті Маріни немає жодного плаття тієї кольорової палітри, як треба, і я подумала… — вона робить невеличку паузу. Я знову закочую очі. — Може… ти б могла дати щось зі свого? Їй просто немає в чому йти на весілля…

— Мамо, — перериваю її, — всім гостям сказали про дрес-код разом із запрошенням на весілля ще місяць тому. Вона не могла про це подбати раніше?

Відчуваю роздратування. Знаю, що якщо позичу їй своє плаття, то я більше ніколи не зможу його вдягти. Свєта дуже неохайна, і кожного разу, коли я їй щось позичала, вона повертала брудним. Той бруд навіть у хімчистці не змогли відпрати. Досі не можу зрозуміти, що можна було такого зробити з червоною вечірньою сукнею. У мене речі дуже дорогі, і я не хочу нічого позбуватись.

— Ну, доню… — коли мама так каже, я завжди розколююсь та всім допомагаю, але не в цей раз.

— Ні, — відрізаю ще до того, як вона встигає щось сказати. — До зустрічі.

Кладу трубку та відчуваю полегшення. Більше не буду такою зручною. Святкування весілля моя сестра призначила на 14:00. Маю ще достатньо часу, тому домовляюсь зустрітись зі своїм хлопцем раніше.

Дістаю знову телефон та телефоную Вадиму. Довго чую гудки. Він ще, мабуть, спить, та я потребую його, тому не кладу слухавку.

— Привіт, — вітається він сонним та охриплим голосом. — Ти чого так рано телефонуєш?

— Привіт, вибач… — підбираю слова. — Ти можеш до мене приїхати?

— Все нормально?

— Так, так, — намагаюсь його швидко заспокоїти, — просто сон поганий приснився та ще й мама телефонувала…

— Я зрозумів. — Він знає про наші важкі стосунки. Знає про те, як я тікала з дому ще в 16 років через сварку з мамою. Зараз у нас стосунки більш-менш нормальні, але після розмов я й досі відчуваю важкий тягар на серці. — Тоді я зараз швиденько зберусь і приїду. Я візьму з собою одразу костюм, від тебе поїдемо на весілля.

— Дякую, чекаю. — На деякий час западає мовчанка. — Люблю…

— І я тебе…

Знову я залишилась одна зі своїми думками. Не знаю, чому Вадим поки не хоче з’їжджатись. Мені часом стає дуже сумно одній у великій квартирі. Вже давно хочу завести собі собаку, але не можу за нею слідкувати, а на котів алергія. Мабуть, куплю собі рибок завтра.

Через 10 хвилин чую, як відчиняються двері.

— Ти знову їх не зачинила! — гукає знайомий голос з коридору.

Біжу до нього та одразу стрибаю в обійми.

— Нарешті, — шепочу в груди. — Ти голодний?

— Я по дорозі сніданок захопив.

Відпускає мене та підіймає пакет із їжею.

— Я вже поїла, проте щось таки вкраду, — промовляю з усмішкою, поки забираю пакет та відношу його на кухню.

Накриваю на стіл. Чую, як біжить вода у ванній кімнаті, поки Вадим миє руки.

Снідали ми в тиші. Вже давно проводимо час разом мовчки. Хочу, аби він мене обійняв, проте не скажу йому цього. Хочу щось сказати, та на думку нічого не спадає. Дивлюся в стіну. Чую музику з телефону мого коханого, поки той сміється. Горло здавило. Не хочу, аби він сміявся. Підскакую зі стільця. Вадим ледве не впустив з рук телефон.

— Щось трапилось? — дивиться на мене переляканими очима.

— Все добре, — мені не подобається, що я сказала це так сухо. — Я піду потроху збиратись.

Ледве видавила з себе криву усмішку. Коли почула звук згоди від Вадима, я вже направлялась до спальні. Тремтячими руками одягла плаття. Так і не застігнувши застібку, сіла на ліжко. Намагаюсь заспокоїтись. Мені бракує дихання. Нічого не чую та не бачу. Відчуваю лише тремор у всьому тілі.

«Вдих, видих. Вдих, видих», — повторюю собі подумки, поки не заспокоююсь повністю. Я маю перестати пити заспокійливі, але вже відчуваю залежність від них.

Чую кроки, які наближаються до дверей спальні. Швидко дістаю одну таблетку та наспіх ковтаю. Встигаю лише закрити шухляду тумбочки, де вже схована коробочка пігулок.