1-3

— Сьогодні час тягнеться нестерпно повільно, ніби хтось його зупинив, не знаходите? — Знову втупившись у вікно, невідомий пан заговорив зі мною солодким, наче топлений шоколад, тоном. На мій подив, голос чоловіка зовсім не пасував його віку. І якби не бачила цього шляхетного дідуся на власні очі, ніколи не повірила б у ці дива. Здавалося, зі мною говорить молодий чоловік, але аж ніяк не літня людина, якою був мій співрозмовник.

— Хіба це не так? Останнім часом, здається, новий день зовсім не наступає, — гарячий напій теплом розтікся по порожньому шлунку, залишаючи на язику терпку солодкуватість.

Невідомий усміхнувся, витонченим рухом витягнувши з потайної кишені синьо-бузкового піджака старовинний годинник на позолоченому ланцюжку. Темні брови насуплено опустилися, приховуючи запалі сині, наче нічне зоряне небо, очі, коли задумливий погляд ковзнув циферблатом. Стрілки майже нечутно скреготіли, повільно відмірюючи секунду за секундою у зворотному напрямку.

— Хіба вони не зламані? — У мені говорила цікавість, і коли я це усвідомила, відповідь вже злетіла з його тонких зморшкуватих губ.

— Може, так воно і є, а може, й ні. Адже все залежить від кожного з нас, — він знову ласкаво посміхнувся до мене, піднімаючись з-за столу і підхоплюючи з сусіднього стільця високий капелюх-циліндр. — Бережіть себе, Спес.

Пережовуючи тістечко, я встигла лише розгублено глипнути очима, перш ніж мелодійний дзвіночок оголосив про його відхід, а усвідомлення відважило важкий удар по потилиці. Звідки він знав моє ім'я? Чому сидів саме тут? Серце луною застукотіло у скронях. Він чекав на мене? Нісенітниця яка, простий збіг —  заспокоювала себе я, продовжуючи жувати та спантеличено роздивляючись стіл. Від його недоторканної кави продовжувала йти легка пара, а поруч лежала дивна книга: ні назви, ні автора, тільки ледь помітний відбиток, що нагадував стрілки старовинного годинника.

—  Дідько, — тихий шепіт злетів з язика, коли я зрозуміла, що старий її забув.

Дивно, якою колючою й нестерпною інколи може бути твоя власна совість, навіть якщо ти сам перебуваєш на краю урвища. Останній ковток кави виявився найгіршим, обпалюючи кінчик язика і змушуючи мене невдоволено скривитися. Схопивши знахідку попід пахву, я спішно вискочила з кав'ярні за незнайомим паном у синьо-фіолетовому фраку та чудовому капелюсі.

Двері невибагливо заскреготіли, випускаючи мене на вулицю, і тихий дзвін, що нагадував тоненькі переспіви пташок, розчинився у веселій карнавальній музиці. Дихання в мить перехопило від шоку. Невже це та вистава, про яку гомонів цей клятий чолов’яга?

Теплий вітер боязким подихом залоскотав обличчя, граючись з волоссям, а по дорозі повз мене з оглушливим свистом пролетіла автівка. Тремтливе “Що відбувається?” нечутним шепотом злетіло з язика. Гірлянди, розвішані вздовж вулиць, засліплювали яскравими барвами. Тут пахтіло ваніллю та солодкою ватою, а крізь музику та радісний регіт дочувався механічний гул велетенського годинника, що зяяв з-за мерехтливих дахів. 

Від нерозуміння того, що відбувається, шкірою пробігли льодяні сироти. Очі продовжували злякано шукати незнайомого дідуся у різнобарвному натовпі, який нагадував живу веселку. Вулиця ревла, жила, сміялася, бурхливим нескінченним потоком розмов і співу всі прямували в один і той же бік —  до величезного циферблата, що велично височів над містом. Гігантські стрілки невблаганно швидко відміряли час у зворотному напрямку, а моє серце схвильовано стукотіло в грудях. Голоси людей заповнювали все навколо, сплітаючись із приголомшливою карнавальною музикою, ритм якої я чула в кав’ярні від того незнайомця. Пальці міцніше стиснули корінець книги. Загубити і її буде гидко з мого боку.

Він стояв прямо переді мною, варто було тільки ступити через бруковану дорогу у вирій гомінливих кольорів, але ноги не слухалися, немов я загрузла в болоті своїх нескінченних життєвих хвилювань. Зморшкувата рука стискала кишеньковий годинник, а монокль переливався у світлі різнобарвних вогнів, наче зірка, що палахкотіла на осяяному заходом сонця небозводі. Поля капелюха відкидали тінь на його витончене обличчя, яке з кожним ударом стрілок годинника повертало собі втрачену молодість. Тепер воно здавалося мені зовсім іншим. Готова посперечатися, там, за дверима кав'ярні, він виглядав набагато старшим, ніж зараз. Незнайомець не поспішав загубитися в натовпі, наче чекав чогось, рахував секунди. Юрба обминала його, ведена гучною музикою і миготливими вогниками, не помічаючи й зовсім.

— Стривайте! — У дурній спробі перекричати гомін веселощів озвалася я, махаючи йому рукою. — Ви загубили свою книгу!

Незнайомець підвів голову і вперше за весь час глянув на мене, невпинно вдивляючись у мої очі. Губи його розтягнулися у м'якій загадковій посмішці. Він чекав на мене. Дивне передчуття засвербіло між лопаток, і холодок пустився хвилями колючок по шкірі. Щось відбувалося, і я впевнена, що це геть не принесе мені радості.

— Вона ваша, міледі, використовуйте її з розумом, — його голос розбився о дзвінкий сміх перехожих, але чоловік лише продовжував дивитися на мене з легкою усмішкою і, нарешті, схилившись у шляхетному кніксені, дозволив натовпу спіймати себе.