Том 1. Розділ 18

Він спить поруч – тихо дихає, усе ще обіймає мене однією рукою. Я боюся навіть поворухнутися – не тому, що він прокинеться… а раптом зникне. Дивлюся на нього в напівтемряві кімнати, й серце щемить – від щастя, від страху, від спогадів.
Колись я думала, що любов – це просто слово, яке кажуть, аби не почуватися самотніми.
У дитинстві я часто чула, як мама плаче на кухні – як тато грюкає дверима. Я ховалася під ковдрою, щоб не чути, й вигадувала, що я – капітан піратського корабля, смілива й вільна, що я в морі, і мені не страшно, і не боляче.
У школі не було краще – я старалася бути, як усі, але все одно завжди була трохи… зайвою. Говорила не те, одягалася не так. Мене не кликали на прогулянки. Мене не чекали.
Пам’ятаю, як уперше залишилася сама в класі під час обіду – тоді вперше подумала: «А може, зі мною й справді щось не так?»
З часом я перестала намагатися – навіщо, якщо все одно ніхто не відповідає на доброту? Я замкнулася, стала жити більше у фантазіях – і там народилася Марін.
Гучна, весела, смілива – така, якою я хотіла бути.
Коли почалися стріми, стало легше – люди приходили, писали, сміялися… Але це були вони – з екранів. А я все так само сиділа сама після вимкненого стріма у тиші. Знімала образ – і знову залишалася я.
Я нікому не казала, але були дні, коли плакала прямо перед початком трансляції – а потім витирала сльози й вмикала усмішку, бо «люди чекають веселощів, а не сліз».
Був один грудень – дуже важкий. Я періодично хворіла, навалилась купа проблем, була в депресії, не спала ночами, стріми не йшли, донатів майже не було. Лежала й думала: «А якщо зникнути? Хтось помітить?..»
Але я не зникла – просто продовжувала. Бо не хотіла здаватися. Не могла.
А потім… з’явився він.
Спочатку просто ім’я в чаті. Потім донат. Потім жарти – такі теплі. Інколи про стрім, а інколи про мене. А інколи просто слова підтримки. Про те, як я стараюся, як у мене весело, як я підтримую людей.
Я не знала, як реагувати – не звикла. Але чекала щоразу, коли він з’явиться, що напише, про що спитає, що скаже.
А потім було побачення – він приніс заколку, зроблену на замовлення, у вигляді піратського корабля. Я думала, впаду від хвилювання.
Потім – кулон із запискою: Ти потрібна багатьом людям. І серед них я. Завжди.
І ще багато прекрасних моментів. Я вперше відчула себе щасливою. Здається вперше взагалі відчула життя.
Але потім … був вечір, коли все зруйнувалося.
Карен… її слова… я знову відчула себе тією дівчинкою в порожньому класі – повірила на секунду, що я й справді нікчемна, страшна, жалюгідна, нікому не потрібна, просто зайва у цьому світі.
Але потім…
Він приїхав, обійняв, не сварив – сказав, що любить, ще сильніше, ніж раніше. Він не злився, що я порушила обіцянку, сказав, що пишається мною, що я справжня, жива, що вмію говорити серцем, і що в цьому – моя краса.
Я знову заплакала – але вже не від болю, а від щастя, від того, що хтось справді мене бачить, мене справжню. Не Марін. Не капітана. А просто… мене.
Тепер я лежу поруч, слухаю його дихання, дивлюся, як його вії тремтять уві сні, і думаю…
Дякую.
 Дякую, що ти з’явився.
 Дякую, що не злякався.
 Дякую, що залишився.
Якби ти знав, як часто раніше я питала себе: «А я комусь потрібна?..»
Тепер я знаю – я потрібна тобі, а ти – мені.
І я більше ніколи тебе не відпущу.