Том 1. Розділ 17

Я сиділа на підлозі. Скручена. Зігнута. Зламана. Лише сльози – важкі, мокрі – не давали дихати.
Я не пам’ятала, як сіла. Не пам’ятала, скільки часу минуло після стріму. Було тільки одне відчуття: усе. Я зруйнувала все.
Телефон дзвенів, миготів, тремтів. Повідомлення сипалися безупинно – кожні дві-три секунди. Іконка чату пульсувала червоним. Я не відкривала. Я не могла.
Серце билося в грудях так, ніби хотіло вирватися. Кожен вдих давався важко, наче хтось поклав бетонну плиту на мої груди. Я не могла вдихнути на повні груди. Не могла видихнути. Я просто… була тут. Сиділа. Тремтіла. Як дитина у шафі.
І тоді – дзвінок. Справжній.
Я глянула на екран. Ім’я: «Старший Менеджер».
– …не можна… – прошепотіла я. – Я не готова… я не можу…
Але підняла слухавку. Пальці тремтіли.
– Мірай… – м’який, діловий голос старшого менеджера. – Я хотіла… просто сказати. Я дивилася ефір. І… Карен була неправа. Це очевидно. Зараз ми не будемо вдаватися в деталі. Завтра обговоримо все предметно. Але… я розумію. Це була важка ситуація.
Я відкрила рот і насилу прошепотіла:
– Пробачте… Я… я не хотіла…
І раптом усе навалилося. Слова. Образи. Обіцянка Семпаю. Обіцянка собі. Усе, що я порушила. Як я підвела всіх. Як я зрадила його.
Я відчула огиду до себе. Моє дихання збилося. Справді збилося.
Я не просто плакала. Я… почала задихатися.
– Пробачте… я… не… – я задихано хрипіла, і в голові шуміло, ніби мене затягувало у вир.
– Мірай? Усе добре? Ти мене чуєш?
Я не могла відповісти. Трубка випала з рук.
Я скрутилася, притиснувшись чолом до підлоги. Грудна клітка стискалася. Дихання рвалося, обривалося.
– Невже так… – шепотіла я. – Невже… я справді…
Так і помру. На підлозі. Від панічної атаки. Одна. З розбитою кар’єрою. З порушеною обіцянкою.

Я слабка. Занадто слабка.
Тіло тремтіло. Пальці заніміли. У вухах дзвеніло.
І раптом – звук. Сигнал. СМС.
Телефон, що впав на підлогу і, якимось дивом, не розбився
Крізь мутний екран: «Скоро буду».
Я моргнула. Кілька секунд не могла збагнути. Хто?..
Через хвилину. Друге повідомлення: «Мірай, я вже тут. Відкрий двері».
Я заплющила очі. І вперше за останню годину вдихнула трохи глибше. Він тут. Семпай. Він прийшов.
Я майже непритомніла. В голові промайнула думка:
А може просто здатися? Взяти й задихнутись – і більше не відчувати біль і сором? Більше не розчаровувати і не завдавати болю іншим…
Але Семпай стільки всього зробив… І я знову його підводжу. 
Ні… Семпаю треба відчинити. Схопившись силою волі за цю причину, я почала вставати.
Я піднялася. Ноги ватяні, коліна підкошуються. Але я йшла. Повільно. Коридором. Крізь темряву квартири. Кожен крок – ніби крізь в’язке море сорому й страху.
Я зупинилася біля дзеркала. Подивилася на себе.
Макіяж розмазаний. Очі запухлі. Губи тремтять. Волосся – клубки сплутаних пасм.
Ось вона ти. Ось на кого він зараз подивиться. Потворна. Жалюгідна. Ось яка ти справжня. Невже… можна любити отаке?..
Якщо він мене покине – я зрозумію. Я заслужила.
Рука лягла на дверну ручку. Я затримала подих. Відчинила.

Він стояв. У діловому костюмі, сорочці, трохи розкуйовджений. В очах – тривога. Справжня.
– Мірай… – прошепотів він.
Я не встигла нічого сказати. Він підійшов. Мовчки. І обійняв.
Тихо. Дбайливо. Так, ніби боявся поранити мене ще більше. Ніби я була фарфоровою чашкою з тріщиною.
– Я не був на стрімі, – сказав він, усе ще тримаючи мене. – Був на роботі. Тільки кінцівку встиг побачити, вже в дорозі. Яка ж ця Карен…
Він видихнув.
 – Мені шкода, що я не був поруч. Пробач. Але зараз… я тут. Я з тобою. Усе вже позаду. І… ми з усім впораємось. Разом.
Я заплющила очі. І розридалася знову.
Але по-іншому. Сльози – не від страху. Від полегшення. Від тепла. Від того, що він прийшов.
Він кинув роботу. Примчав, щоб бути зі мною. Він… такий турботливий.
Я слабко прошепотіла:
 – Дякую… Ти… ти тут… Ти справді… тут…
Він трохи відсторонився, подивився мені в очі.
 – Звісно. Я завжди буду тут. Допоки тобі не набридне моє обличчя.
Я притулилася до його грудей. Потім… коли дихання вирівнялося, я все ж сказала:
 – Пробач. Я… не стримала обіцянки. Ти просив – не говорити… Я підвела тебе. Пробач, будь ласка.
Він узяв моє обличчя в долоні. М’яко. І глянув в очі.
 – Ну що ти… – прошепотів він. – Я, звичайно, спершу здивувався. Ми ж це тільки вранці обговорювали.
Але потім… я дивився, як ти говориш. Скільки там було щирості. Тепла. Почуттів. Ти не робила шоу. Ти говорила – від серця.
Він провів великим пальцем по моїй щоці.
 – І знаєш… мені стало… радісно. Не тому що ти сказала “я люблю”. А тому що я відчув: ось вона. Моя Мірай. Справжня. Жива. Ти дивовижна.
Я думав, що вже закоханий по самі вуха. Але… здається, я люблю тебе ще сильніше.

І я знову заплакала. Боже, як він це робить?
Коли ти думаєш: от, ось вона – межа людської доброти й тепла… Він бере й стає ще кращим.
Я обійняла його міцно. Майже налякано. Ніби боялася, що він зникне, якщо відпущу.
 – Дякую… – прошепотіла я. – Дякую, що ти є…
Він гладив мене по спині. Ніжно. Терпляче.
 – Я завжди буду з тобою, Мірай.
І я подумала: люблю. Усім серцем. Як добре, що ти з’явився. Як добре… що я відчинила двері.