Том 1. Розділ 16

Коли ти вітубер – у тебе є маска. Ти надягаєш її щоразу, коли вмикаєш камеру. Усміхаєшся, навіть коли всередині все сиплеться. Говориш милі слова, жарти, реакції. Вчишся бути тим, ким від тебе хочуть. Навіть якщо цього дня ти зовсім інша.
Але сьогодні… сьогодні я відчувала, як ця маска тріщить із самого початку.
Ми почали стрім у звичний час. На екрані – яскравий арт: я, Карен і Мімі у кумедних костюмах, ніби ми щойно втекли з анімешної опенінг-заставки.
– Ахой, матроси! – завела я з усмішкою, звичним грайливим голосом. – У нас сьогодні… вибуховий склад.
Карен, у своєму образі суккуба з червоно-чорним волоссям, фиркнула:
 – Ну звісно. Особливо якщо врахувати, що вибухає тут тільки его однієї капітанші…
Я мовчки кивнула. Перша шпилька. Окей. Ми впораємося.
– Ха-ха! Давайте не будемо, – защебетала Мімі. – Сьогодні ж весело! Карти, ігри, балачки! Обіймашки, так? Марін? Обіймашки? Карен?
– Тільки якщо з сокирою, – буркнула Карен.
Друга. Тонша. Але вже тягне всередині.
Я старалася бути веселою. Усміхалася. Кидала жартики. Але весь час відчувала, як Карен наче дряпає мене нігтями зсередини – без крові, але до живого.
Вони сміялися, і я сміялася теж. Але вже відчувала, як усередині щось напружене.
Карен. Вона була як струна, перетягнута до тріску. Я знала – їй не весело. Знала, що її давно дратують мої рейтинги, стріми, мерч. Вона не могла пробачити, що колись була вище, а тепер – у тіні.
«Сьогодні буде важко», – подумала я.
…
Минуло півгодини. Ми обговорювали різні дурниці – улюблені страви, баги в грі, фейли на сцені. Карен періодично кидала шпильки:
– Ну звісно, Марін не знає, як вариться суп. У неї ж “їжа” – це донати, хе-хе.
– Хто б казав, – тихо зауважила я. – Учора на стрімі ти намагалася з’їсти пластиковий банан.
– А в тебе хоч один справжній чоловік був, окрім фанатів із бустом по три долари?
«Ще одне попередження», – сказала я собі. Але я стрималась. Слово – дано. Семпаю – обіцяно.
І от, коли ми почали говорити про “романтику”… Я вже знала. Знала, що вона підведе до цього.
– У тебе що, Мімі? Хтось уже називає тебе “хіме-сама” у приваті?
– Е-е?! Я… я-я… н-не знаю! – засміялася Мімі. – Е-це… секрет!
– Ну-ну… – з усмішкою сказала Карен. – А ти, капітанше? Що, теж секрет? Чи у тебе там… уявний наречений із One Piece?
Я хотіла віджартуватися. Уже збиралась сказати щось типу: «Мій бойфренд – це донат на 10 000 єн. Він надійний, мовчазний і завжди зі мною».
Але не встигла.
– Хоча кого це хвилює. Смішно уявити, що у тебе може бути хтось. Ти ж як… не знаю… покинута піратська шхуна – запилена, скрипуча, нікому не потрібна.
Мімі завмерла. Чат спершу вибухнув смайликами, а потім – затих.
– Карен, може, вистачить? – несміливо сказала Мімі.
– Я просто правду кажу. Ми ж бачилися в агентстві, пам’ятаєш? Хтось, якщо чесно, виглядає як… не знаю… знаєш цих опудал, які ставлять на поля? От. Прямо так. Марін без фільтрів – це удар по сітківці.
– Досить, – сказала я. Голос тремтів. Я не знала, чи чути це тремтіння. Напевно, чути.
– Ні, ну серйозно. Навіть якщо уявити, що хтось полюбить таку… Ну, це ж діагноз. Треба лікувати. Хлопці, а ви б скинулися на лікування такому хлопцю? Щоб у Марін була заначка на психотерапевта? Ха-ха!
…
А потім – тиша. Така, ніби світ на мить перестав дихати. Усередині мене теж – ніби щось крихке хруснуло. Без злості, без вибуху – просто тихий перелом.
Ти ж обіцяла. Обіцяла йому. Сама сказала: «Я не скажу нікому. Я не поставлю під удар свою кар’єру. Або його ім’я».
 А потім – слова самі вирвалися.
 – Я… закохалася.
Я видихнула це, ніби виринула з-під води. Голос був тихий, без маски, без сцени.
 – В одного хлопця. Він – не з цього світу. Не з мого.
Я вдихнула глибше, щоб не розсипатися.
 – Він дивився на мене, коли я була розгубленою, втомленою, із розтріпаним волоссям, без мейку, без усіх тих масок, які я ношу. І сказав: «Ти справжня. Ти прекрасна».
Мімі дивилася на мене широко розплющеними очима. Карен мовчала.
 – Він ніколи нічого не просив. Не вимагав визнання. Він просто обіймає. І коли я плачу – він поруч. Він не боїться бачити мене слабкою. Він дав мені заколку – у вигляді корабля. І кулон – із запискою всередині.
Я проковтнула сльози, бо пам’ять про це боляче гріє.
 – Я відкрила його вдома. Там було написано: «Ти потрібна багатьом людям. І серед них я. Завжди». І я… я зрозуміла, що він вірить у мене більше, ніж я сама.
Мій голос зірвався. Я витерла очі, але слова йшли далі самі.
 – Він став для мене місцем, де не страшно. Він не партнер по сцені, не контракт – він просто людина, яка тримає мої тремтячі руки. Він показав мені, що я не зобов’язана бути сильною, щоб бути цінною.
Я глянула на Карен.
 – І знаєш, Карен… Я не серджуся. Справді. Я… просто сподіваюся, що ти теж колись зустрінеш таку людину. Ту, яка не дасть тобі далі злитися на весь світ. Яка обійме твою злість – і перетворить її на світло.
…
На стрімі повисла тиша – та сама, глибока й щільна, коли навіть світло здається чужим. Карен і Мімі завмерли, не вірячи, що щойно почули. У чаті, який ще хвилину тому ряснів смайликами й жартами, настала дивна пауза. Всі, хто дивився стрім, миттєво зрозуміли: Мірай щойно порушила негласне правило, переступила ту межу, за якою залишається лише справжнє. Шок був настільки сильним, що Мімі, отямившись першою, поспішила тихим і нерішучим голосом оголосити про завершення ефіру.
Мімі тремтячим голосом видушила:
– Е-це… все на сьогодні. Друзі, дякуємо, що були з нами… До зустрічі…
Стрім вимкнувся. У кімнаті запала тиша. Світ ніби завмер – ні звуку, ні чату, ні голосу.
Я сиділа одна. Обличчя сховала в долоні.
– Пробач… – прошепотіла я. – Пробач, Семпай. Пробач…
Сльози котилися по щоках. Я ридала – голосно, захлинаючись, як дитина, що розбила улюблену іграшку. Як людина, яка порушила клятву.
– Я не хотіла… Я справді… Я просто… Я… не змогла…
Я витерла очі тремтячими пальцями, але сльози не зупинялися. Кожне слово, сказане в ефірі, було справжнім – і кожне ж було зрадою. Обіцянки. Довіри. І… тебе.
Я ще раз закрила обличчя руками.
– Я… порушила… – прошепотіла я.
Обіцянку. Перед Семпаєм. Перед менеджером.
Я зламалась – через слова, через власне его, через саму себе. І знову розридалася – не від злості, а від сорому.
Я відсунула стілець, згорнулася в клубочок біля столу. Сльози капали на клавіатуру.
– Пробач, пробач, пробач… – шепотіла я. – Я не хотіла. Я не змогла… не змогла промовчати…
Я притиснула долоні до грудей і вперше в житті відчула, як страшно – когось зрадити. І як боляче – коли цією зрадою ти можеш зруйнувати все, що любиш.