Том 1. Розділ 15

– Мііірай… – протягнув він, лежачи на спині й дивлячись у стелю. – У тебе тут на стелі… маленький рожевий котик. Це фломастер?
Я пирснула зі сміху.
 – То був проектор. Я його давно зняла, але котик лишився. Типу нагадування: спати – теж мило.
Він повернувся до мене. Лежав на боці, щока впиралась у долоню, очі світилися.
Я теж повернулась до нього, сперла щічку на руку й звісила ніжку з ліжка.
– Ти взагалі дуже… котикова, – сказав він. – Мила, пухнаста, муркотлива.
– А ти… дражнишся, – хихикнула я. – Але продовжуй.
Ми лежали так, у теплій післянічній млості. Усе тіло було ліниве й тепле, ніби в мене налили сонячного меду. Але всередині було ще щось. Увага. Турбота. Почуття, що не відпускали навіть у ранковому флірті.
– Слухай… – раптом серйозно сказав він. – А в тебе точно не буде через мене проблем з агентством?
Я кліпнула. А потім сіла на ліжку, відкинувши ковдру. Слова клацнули щось усередині. Не боляче. Але… точно.
– Ну… – почала я, злегка прикушуючи губу. – У контракті прямо прописано пункт про заборону розголошувати, якщо ти з кимось зустрічаєшся. Якщо порушити це – можуть накласти штраф, розірвати контракт, забрати образ і всі права на нього.
Мій менеджер постійно нагадує: жодних натяків, жодних жартів, жодної інформації про особисте життя. Бо фанати не зрозуміють, а агентство – не пробачить.
Він мовчав. Кивнув.
Я продовжила:
 – Казав: “Хочеш зберегти теплий образ, довіру, стабільність – хай особисте залишиться особистим. У тебе немає права руйнувати мрії тисяч людей”. Я тоді… сперечалася. Говорила: “Але ж це моє життя!” А він… тільки зітхнув: “Ти не уявляєш, скільки людей будуть страждати. І так, це несправедливо. Але такий контракт, і така угода між тобою і публікою”. І я… здалася.
– Зрозуміло, – тихо сказав він.
Потім сів. Повернувся до мене. Взяв мою долоню.
 – Мірай… Будь ласка… Пообіцяй мені.
Я підняла очі.
– Не кажи на стрімах, що ти когось любиш. Або що з кимось зустрічаєшся. Навіть якщо захочеш вигукнути – не треба.
– Але я не хочу приховувати тебе… – прошепотіла я. – Не хочу вдавати, що ти не найважливіша людина в моєму житті…
– Я знаю, – сказав він. – І мені це… неймовірно приємно. Але, Мірай, послухай.
Він стиснув мої пальці трохи міцніше.
– Якщо тобі коли-небудь захочеться піти зі стрімерства, з агентства – я буду поруч. Завжди. Якщо ти з часом вирішиш усе розповісти – підтримаю. Але якщо зараз у тебе контракт і тебе просять мовчати – мовчи. Бо мені не потрібен ризик. Не потрібна романтика з конфліктом.
Мені потрібна ти – щаслива. Ціла. Не зруйнована чиїмись очікуваннями.
Я… не знала, що сказати. Слова застрягли в горлі.
Він продовжив:
 – Я знаю, що ти мене любиш. Я відчуваю це кожною клітинкою. Мені не потрібне публічне зізнання. Мені вистачає твого погляду вранці. Твоїх пальців на моїх губах. І твого «доброго ранку», коли ти ще в піжамі.
– …Ти справді такий милий щодня?.. – хмикнула я, витираючи куточок ока.
– Тільки у будні, – усміхнувся він.
Я знову уткнулася в його груди. Довго мовчала. Просто слухала, як б’ється його серце.
Потім тихо сказала:
 – Гаразд. Я обіцяю.
Він погладив мене по голові.
 – Дякую.
Я пригорнулася сильніше. Відчула, як щоки знову починають горіти. А потім трохи буркнула:
 – Але все одно прикро. Мені хочеться кричати про тебе всюди. Казати на кожному стрімі: “Люди, він мій! Він найкращий!” І ставити тобі сердечка у чаті.
– Можна ти робитимеш це… подумки? – усміхнувся він.
– Подумки вже роблю. Щодня.
І я подумала. Ось він. Сидить. Гладить мою руку. І просить не заради себе, а заради мене.
Він не вимагає. Не ревнує. Не влаштовує сцен. Він… захищає. Навіть якщо це означає – приховувати кохання.
Ось він, мій Семпай. Який же ти чуйний. Який же ти… мій.
Люблю. Всім серцем люблю, – подумала я. Але не сказала. Бо він це вже знає. А я знаю, що він – теж.