Том 1. Розділ 13

Ми просто сидимо поруч. Він тримає мою долоню. Я – його. І час… ніби розчиняється.
Я відчуваю, як трохи тремтить кінчик мізинця. Як серце б’ється – неквапливо, але нерівно. Наче моє тіло нарешті вирішило сказати все, що я ховала роками.
Ти поруч. Ти цілуєш – не з жадібністю, а з ніжністю. Ти тримаєш – не щоб «володіти», а щоб… просто бути поруч.
Я боюся поворухнутися. Боюся, що сон закінчиться. Але він не закінчується. Він… триває. Живе у поглядах. У дотиках. У цих дурних, уривчастих словах, що вириваються між поцілунками.
– Знаєш… – кажу я, ледве торкаючись його щоки, – мені так страшно було.
Він дивиться на мене з увагою, яку неможливо підробити.
 – Страшно? Чому?
Я прикушую губу. А тоді… наважуюсь.
 – Бо я… На стрімах – яскрава. Гучна. А в житті… інша. Багато думаю. Багато боюся. І я справді… боялася, що якщо хтось побачить мене справжню, то…
Я відводжу погляд. Але він м’яко торкається мого підборіддя, повертає обличчя до себе.
 – Що?
– Що мене не покохають.
Мовчання. Він обіймає мене. Міцно. Наче хоче стерти всі страхи з моєї спини.
 – Я закохався саме в тебе справжню, Мірай.
Я… не можу стриматись. Сльози підступають. Але це не важкі сльози. Це як дощ після посухи.
Я ховаюсь у його грудях. Шепочу:
 – Дякую… Що залишився. Що не злякався.
– А можна й мені зізнатися? – каже він трохи згодом.
Я підводжу погляд.
 – Я теж боявся. Що не підійду. Що ти… занадто неймовірна. Що ти живеш у своєму космосі, де немає місця для мене.
– Дурненький, – усміхаюсь крізь сльози. – Ти в моєму космосі був від самого початку.
Він цілує мене в чоло.
 – Тоді можна… залишитися?
Я не відповідаю словами. Лише киваю. І тягнуся за ковдру.
Ми разом загортаємось. Він кладе мою голову собі на плече. Я відчуваю його дихання. Його руку на своїй талії. Його щоку біля своєї скроні.
– Мірай, – шепоче він, – усе буде добре. Я з тобою.
– Обіцяєш? – питаю я тихо.
– Обіцяю.

…
Ми мовчимо. Довго. Але це – добра тиша.
Іноді я думаю: чи можна бути настільки щасливою? І чи не зруйнує реальність це крихке «ми»?
Але тоді він стискає мою долоню. І я розумію: це не крихкість. Це – життя.
Він не квапить. Не вимагає. Він просто є. Як тепла ковдра після холоду.
Я зариваюсь носом у його груди й шепочу:
 – Я тебе люблю.
– І я тебе, – відповідає він, заколисуючи мене у своєму ритмі.
…
Світло за вікном гасне. У кімнаті – лише мерехтіння гірлянди. І двоє під ковдрою, що дихають в одному ритмі.
Я відчуваю, як повіки важчають. Як дихання сповільнюється. І перед тим, як зануритися у сон, думаю:
Якщо завтра весь світ зникне,
і залишишся тільки ти –
мені цього буде достатньо.