Том 1. Розділ 12

Я знову дивлюся у дзеркало. Але сьогодні не для того, щоб поправити зачіску. Не щоб перевірити, чи добре сидить кофтинка. А просто… щоб зрозуміти: це справді я?
Я стою посеред своєї кімнати. Все прибрано. Все сяє. А всередині мене – наче в акваріумі із золотими рибками: яскраво, хитко, крихко, але… по-живому.
На столі – чай. На підносі – полуничні тістечка. Всередині – тремтіння.
Він написав, що вже біля під’їзду. Я мало не впустила телефон. Побігла до дзеркала. І ось тепер стою.
Дурнувато усміхаюся своєму відображенню.
Ти запросила його. Ти сама. Ти не сховалась, не віджартувалась, не «може потім».
Ти зробила крок. І він… іде до тебе.
Дзвінок.
Я завмираю. Потім, ніби пливу до дверей. Відчиняю.
Він – на порозі. З сумкою через плече і з такою теплою усмішкою, від якої хочеться впасти назад у подушку.
– Привіт… – кажу майже пошепки.
 – Привіт, Мірай, – він трохи нахиляє голову. – Можна?
 – Та-так, звичайно! Заходь!
Він заходить, роззувається, озирається. Я веду його в кімнату. Сідаю на край ліжка, він – у крісло навпроти.
– Тут… нічого цікавого, – ніяково кажу я. – Звичайна кімната дівчини-стрімерки.
 – Не вірю, – відповідає він. – Це місце, де народжується магія.
Я… відводжу погляд. Щоки палають.
 – Ти знову… кажеш речі, через які мені хочеться сховатися під ковдру.
 – А я думав, через які ти хочеш усміхатись, – він усміхається сам.
 – Ну… воно разом, – хихикаю я. – Змішаний ефект.
Я подаю йому кружку. Він дякує. Відпиває.
 – Смачно.
 – Магія, – парирую я. – У цій кружці все моє хвилювання, змішане з корицею.
Ми сміємося. Потім – тиша. Тепла. Без потреби її заповнювати.
Я сиджу, підтягнувши ноги, обіймаючи подушку. Дивлюсь на нього.
 – Я хотіла, щоб ти побачив мене справжню, – раптом виривається з мене.
Він піднімає погляд. М’який. Чутливий.
 – Я дивлюсь.
 – Ні, не просто дивишся. Ти… наче читаєш. І я… боюся, що знайдеш там… щось, що тобі не сподобається.
Він відкладає кружку, встає. Повільно підходить. Сідає поруч.
 – Я дивлюсь. І все, що бачу – дивовижне. Навіть твої страхи.
Він поруч. Він зовсім поруч. Дихання поруч. Тепло поруч. І я не хочу, щоб він йшов. Ніколи.
Я притуляю чоло до його плеча. Заплющую очі. Просто… щоб відчути, що він тут.
 – Я думала, що такі миті бувають тільки у фільмах, – шепочу я.
 – Мені теж раніше так здавалося, – відповідає він.
І тут, у цій тиші, у всіх цих змішаних, розкритих почуттях, я розумію: я більше не можу ховатися. Більше не хочу.
Моє серце вискакує назовні – у словах. Тихо. Але ясно.
 – Я кохаю тебе, Семпай.
Пауза. Світ завмирає. Але це не лякаюча тиша. Це – як мить перед світанком.
Він не відповідає одразу. Він просто кладе долоню на мою щоку. І дивиться у вічі.
 – Мірай… Я теж кохаю тебе.
І в цей момент я відчуваю в тілі фейєрверк. Почуття переповнюють. Тепло. Радість. Світло. Щастя. Сльози. Все водночас.
Він нахиляється. Я заплющую очі. І тоді…
Наші губи зустрічаються. Ніжно. Обережно. Наче ми обоє боїмося злякати це почуття. 
Моє серце б’ється в ритмі його дихання. А руки тремтять від ніжності.
– Ти… ти справді?.. – прошепотіла я, коли ми відірвалися.
 – Абсолютно, – прошепотів він. – Впевнений як ніколи.
Я знову притиснулася до нього. Він гладив мене по волоссю.
А я… більше не боюся. Ні себе. Ні майбутнього. Ні того, що відчуваю.
Я – закохана.
 Я – кохана.
 І цей вечір… назавжди залишиться у моєму серці.