Том 1. Розділ 11

Я прокинулася раніше, ніж зазвичай.
У кімнаті все ще стояла тиша. М’яке світло ранкового сонця пробивалося крізь штори, повільно розливаючись по стінах, по підлозі, по мені.
Ковдра трохи сповзла, я інстинктивно підтягнула її до підборіддя й уткнулася обличчям у подушку. І відразу згадала.
Він був поруч. Учора. Справді поруч. Тримав мене за руку. Дивився. Дарував. Говорив те, у що я все життя боялася повірити…
Я притиснула долоні до щоки й трохи закрутилася в ковдрі. Дурненька. Щаслива. Кохана?.. Невже… так?..
Пальці самі потягнулися до приліжкової тумбочки. Кулон із посланням. Брелок із корабликом. Я взяла їх обома руками й поклала собі на груди.
 – Доброго ранку, мої скарби, – прошепотіла я з усмішкою.
Іноді я думала, що подібні миті – це вигадка. Що в інших таке буває, а в мене – ні. Бо я… занадто гучна. Занадто дивна. Занадто вигадана.
Але він… він не тільки прийняв усе це. Він зробив мій світ ще більш реальним. Більш важливим.
Я відкрила телефон. Порожньо. Він ще не написав.

А може… може, сьогодні напишу першою?
Палець завис над клавіатурою.
 Доброго ранку, Семпай – занадто нудно.
 Я прокинулась і знову подумала про тебе – занадто різко.
 Ти снився мені – а він і справді снився. Але ж я не можу так відразу?..
А може, можу?..
Я уткнулася в подушку й прошепотіла в неї:
 – Ну а якщо він теж чекає?..
Вдих. Видих. Пальці самі почали набирати:
Доброго ранку.
 Я сьогодні прокинулась з усмішкою.
 І з думкою, як же сильно хочу тебе побачити знову 💕
 Вибач, якщо надто прямо… але я вже сумую.
Я потримала повідомлення на екрані… і відправила.
Серце вдарило раз. Другий. Третій. Десь у грудях стало страшно – як перед стрибком у море. Але й радісно. Бо я не сховалася. Я сказала. Як є.
…
Відповідь прийшла майже одразу. Він був онлайн. Він… чекав?
У тебе вийшло – я тепер теж усміхаюсь.
 Я саме думав, що написати тобі.
 А ти випередила.
 Мірай…
 Я теж сумую. Дуже.
Я… я просто заплющила очі й на секунду притиснула телефон до серця.
 – Він сумував… –
 – Він… чекав…
Я так хотіла обійняти його в цю мить. Не словами. А по-справжньому.
…
Минув час. Я вже була на кухні. Готувала собі сніданок – чи намагалась. А в голові крутилася тільки одна думка: хочу знову бути поруч. Просто… бути.
І тут мені спало на думку – а що, як?.. Що, як я запрошу його? До себе. В гості.
Без декорацій. Без шоу. Без ролей. Показати йому – де я живу. Як я живу. Де проводжу стріми, де засинаю з чашкою чаю в руках.
А він… захоче?.. Чи подумає, що це занадто?..
Я поставила чашку з чаєм на стіл. Подивилася на неї. І раптом зрозуміла, що боюся не цього.
Я боюся не того, що він побачить мою кімнату. Я боюся, що він її не побачить. Що залишиться десь «там». А я… тут.
Я взяла телефон і відкрила діалог:
У мене трохи божевільна ідея…
 Не хочу налякати…
 Але якщо ти вільний сьогодні ввечері –
 Хочеш прийти в гості?

Відповідь не змусила себе чекати.
Божевільна?
По-моєму, це найкраща ідея з початку тижня. А я ж щодня вислуховую думки найкращих молодих авторів Японії ＾▽＾
Так, звісно. Із радістю.
А мені щось брати з собою? Квіти? Шоколад? Кота?..
Я розсміялася. Вголос. І з теплом.
Тільки себе. Цього достатньо 💕
…
І ось я бігаю по кімнаті.
Прибираю зайві коробки. Протираю екран. Ставлю кружки парами.
Вмикаю гірлянду над ліжком. Вона мерехтить так м’яко, ніби світиться зсередини.
Він прийде. Він сидітиме на цьому кріслі. На моєму килимку. Питиме мій чай. І, можливо… можливо, залишиться трохи довше, ніж просто у гостях.
І все це – бо я наважилася сказати, що сумувала. Бо він почув. Бо… є ми.