Том 1. Розділ 10

І ось пройшов тиждень. Субота.
Я не можу повірити, що зробила це. Серйозно.
Я дивлюсь на себе в дзеркало вже вкотре – у цій світлій спідничці, з кошиком у руках – і не впізнаю себе.
Ти ж зовсім здуріла, Мірай. Він, звісно, погодився. Але влаштовувати цілий пікнік? Готувати?.. Це ж ти, а не якась Гурме Ненсі…
Але… мені не страшно. Я нервую, звичайно. Хвилююся, як перед важливим стрімом… але в цьому хвилюванні є щось солодке. Бо це не просто зустріч. Це… маленьке свято. Моє. Для нього.
Я хочу, щоб він відчув себе так, як відчувала себе я на нашому першому побаченні. Тепло. Безпечно.
…
Семпай написав, що вже вийшов. Я мало не впустила свій термос від хвилювання.
Плед, закуски, бенто, термос із чаєм, десерт у баночці й навіть милі мильні бульбашки у формі сердечка – усе в кошику.
Я майже годину шукала цей парк із квітучими сакурами, щоб знайти ідеальне місце. Де мало людей. Де будемо тільки ми удвох.
Він пообіцяв, що дасть мені обрати місце. І я обрала. Це місце, де я мріяла опинитися з кимось важливим. І сьогодні – цей хтось… ти, Семпай.
…
Коли я його побачила – серце… підскочило. Він підійшов, як завжди, з тією самою усмішкою, від якої все всередині стає легшим.
– Привіт, – сказав він.
 – Привіт… – видихнула я. І додала тихіше: – Я чекала на тебе.
Він розсміявся.
 – А виглядаєш так, наче влаштувала фестиваль для двох.
– Ну… так і є, – ніяково знизала я плечима.
Ми йшли алеєю, усіяною пелюстками сакури. Я намагалася йти повільно, насолоджуватись моментом. І він не поспішав. Йшов поруч. Нічого не питав. Просто був.
Коли ми дійшли до місця, я розіслала плед. Він допоміг – спокійно, невимушено. Я дістала коробочку з бенто.
– Господи, тільки б воно не виявилось жахливим…
 – Ти сама готувала? – запитав він, усміхаючись все ширше.
 – Ага. Тож якщо раптом стане зле – лікарні поруч нема, але в мене є активоване вугілля, – хихикнула я.
 – Тоді ризикну життям.
…
Ми їли. Повільно, без поспіху. Я дивилась, як він усміхається, пробує й каже «мм, смачно» так, що мені хотілося сісти ближче й прошепотіти: «Скажи ще раз. Просто ще раз».
Він навіть не здогадувався, як багато це для мене значило. Як я старалася. Як хвилювалася.
А потім… коли ми пили чай, між нашими чашками на пледі залишилась крихітна відстань.
І я… я поклала туди свою долоню. Просто так. Ніби… ненароком.
Він подивився. Усміхнувся. І поклав свою руку поверх моєї.
Ось і все. Просто долоня до долоні. А всередині – ніби світ завмер. І зазвучала музика.
Ми трохи мовчали. Але то була тиша затишна. Коли нічого не потрібно говорити. Коли просто поруч.
…
Я дивилась на нього. На те, як у його очах відбиваються пелюстки. На те, як він дивиться – спокійно, впевнено. Не як на стрімерку. А як на дівчину, яка йому важлива.
– Дякую, що прийшов, – сказала я.
 – Дякую, що покликала, – відповів він.
 – Я… хотіла здивувати тебе. Зробити щось від себе. По-справжньому.
 – У тебе вийшло, – усміхнувся він.
– І ти… уже в моєму серці. З кожним днем – усе сильніше.
Я… я не знала, що відповісти. Спалахнула червона, мабуть, аж до вух. Засміялась. І прошепотіла:
 – А в мене ти вже там давно…
…
Ми сиділи ще довго. Слухали, як вітер колише гілки. Як пелюстки падають на плед. Я поклала голову йому на плече. І заплющила очі.
Якби час можна було зупинити – я б залишила нас тут. Назавжди. Під цим деревом. З цим теплом.
…
Перед тим як піти, він раптом сказав:
 – Зачекай… у мене ще є щось для тебе.
– Е? – я здивувалася. – Ти ж і так уже стільки всього подарував…
Він дістав маленьку коробочку. Акуратну, теплу, перев’язану стрічкою у вигляді зірок.
 – Це просто… дрібниця. Але я подумав, що тобі сподобається.
Я обережно відкрила. Там був брелок. Ручної роботи. Маленький піратський кораблик – із сердечком на вітрилі. Такий милий, ніби вирізаний із мого власного сну.
– Я хотів… щоб у тебе завжди було нагадування, – сказав він тихо, трохи опустивши погляд. – Що б не трапилося, де б ти не була – я буду поруч.
Я притисла брелок до грудей. Серце здригнулося. Губи затремтіли. Я не змогла нічого відповісти. Лише кивнула. Надто сильно стиснуло в грудях.
Він же… справді поруч. Не тільки у словах. Не тільки в образі. А поруч насправді.
…
На прощання ми обійнялись. Без поспіху. Я притулилася чолом до його плеча й прошепотіла:
 – Дякую тобі. За все. Це був один із найщасливіших днів у моєму житті.
Він легко провів рукою по моїй спині й сказав:
 – Обіцяю, будуть ще кращі, Мірай.
І ми розійшлися – з легкою смутком, але з відчуттям, що це… ще не кінець. Я вже знала – буде продовження.
Я кілька разів озиралася. Він усе ще стояв там, доки я не зникла з поля зору. Наче боявся, що зникну не тільки я, а й усе, що між нами.
Але я не зникну. Я не хочу.
…
Вечір, я вдома. У піжамі. Під лампою. У руці – брелок. Цей крихітний кораблик. І я проводжу пальцем по сердечку на вітрилі.
Він сказав: «Я буду поруч». А я ж усе життя чекала, щоб хтось так сказав. Не заради грошей чи слави. Не заради статусу. А просто тому що ти комусь дорога.
Я притискаю брелок до губ. Закриваю очі. І трохи тремтячим голосом шепочу в темряву:
 – Ну… як тут не закохатися, а?..