Том 1. Розділ 8

В затишному провулку недалеко від станції, за вітриною з пухнастими мордочками та м’якими пастельними літерами «NekoNeko Café», було місце, де муркотіння змінювало міський шум, а час, здавалося, плинув трохи повільніше.
Мірай обережно переступила поріг, наче входила до храму. Вона все ще трохи трималася за рукав Семпая, ніби боялася загубитися. Хоча в глибині душі знала – якщо він поруч, губитися не страшно.
Кафе було немов з її фантазій – світлі дерев’яні підлоги, низькі столики, подушки, і головне – десятки котиків. Білі, сірі, пухнасті, грайливі, ліниві. Один одразу підбіг до Марін і ткнувся носиком у її коліно.
– О… ти теж одразу зрозумів, що я мила? – засміялася вона, опускаючись на подушку.
Семпай усміхнувся, спостерігаючи, як вона обережно гладить котика за вушком, а той задоволено заплющує очі. Він сів навпроти, замовив дві чашки чаю і тости з полуничним джемом.
– Знаєш, – сказала Мірай, ловлячи погляд одного рудого кота, – у мене навіть є мрія завести котика… Але я боюсь, що не зможу бути для нього гарною господинею. Занадто часто працюю.
– Думаю, ти була б найтурботливішою, – відповів Сенпай. – Подивися на цього. Він уже спить у тебе на колінах.
– Просто я м’яка, як подушка, – фиркнула вона, але очі її світилися.
Потім був чай і тости з полуничним джемом. Потім – багато сміху. Вони грали з котиками, вигадували їм імена: один став «СуперДонат», інший – «Мурмурін», третій – «Пупс Лапупс».
Так вони й сиділи в тому затишному куточку, ніби відгороджені від усього світу. То сміялися, то вигадували чергові безглузді імена котикам, то обговорювали кумедні моменти зі стрімів, пригадували жарти з чату й навіть намагалися їх перевершити одне перед одним. 
Атмосфера була легкою, щирою, невимушеною – кожна дрібниця ставала приводом для сміху. Мірай сміялася від душі, з легкістю й щастям, яке рідко відчувала у звичайні дні. Час плинув непомітно: години розтанули, мов кілька хвилин. І коли Мірай нарешті глянула на телефон, вона здивувалась – вже минуло три години. Але їй здавалося, що вони лише щойно сіли за низький столик у котокафе.

Мірай вийшла у вбиральню. Швидко впоравшись, вона підійшла до дзеркала, відкрутила кран і, намилюючи руки, краєм ока подивилася на своє відображення. І раптом у грудях защеміло.
«Я справді йому цікава? Я його цікавлю у романтичному плані? Чи він бачить у мені лише знайому, з якою можна поговорити про стріми?..» – подумала вона, вдивляючись у свої риси.

Низького зросту, з цими окулярами, просте обличчя без макіяжу, без модної зачіски, у звичайному одязі. Зовсім не така, як образ яскравої вітуберки Марін. «Може, він розчарується… може, вже розчарувався і лише з ввічливості продовжує спілкування?»
Стиснувши пальці в кулачки, вона різко зітхнула й відвела погляд.
 «Все, досить. Не можу я змушувати його чекати…»
Трохи похнюплена, Мірай повернулася за столик. Семпай саме наливав чай і, помітивши її, з усмішкою вигукнув:
– Ось іще порція!
Але, глянувши на її обличчя, збентежено замовк. Вона була сумною, погляд потьмарився. Він нахилився трохи ближче.
– Оу… – тихо сказав він. – Я чимось тебе образив?.. Ти раптом поникла.
Мірай швидко похитала головою, потім опустила очі, а згодом знову підняла їх – у блиску сліз.
– Ні… ні… ти ні в чому не винен… – її голос зірвався. – Проблема в мені.

Сльози потекли щоками. Вона прикрила обличчя долонями і продовжила тремтячим голосом:
– Ти занадто… добрий, уважний… чуйний… Я… я просто боюся, що ти побачив мене справжню і… розчарувався. Що тобі здалося, ніби я… занадто звичайна.
Семпай не став одразу говорити. Він простягнув руку і м’яко взяв її долоню у свою. Теплу, велику, спокійну. Надійну.
– Марін… – тихо сказав він, дивлячись прямо їй у очі. – Будь ласка… не вигадуй того, чого нема. Я ні краплі не розчарований. І якщо чесно… Ти виявилася навіть кращою, ніж я уявляв.
Марін схлипнула, трохи витираючи очі, й тремтячим голосом перепитала:
– Справді?..
– Абсолютно, – кивнув він.
– Подивися на мене, – сказав Семпай м’яко, але серйозно.
Вона підняла очі. Червоні, вологі, трохи збентежені, але неймовірно щирі.
– Насправді… – почав він, злегка стиснувши її долоню, – ти найдивовижніша дівчина, яку я зустрічав. Може, ти цього не усвідомлюєш… Але твої стріми – це не просто шоу. Це як масова терапія.
Ти жартами витягуєш людей з самого дна. Ти кажеш: «Ахой, матроси!» – а в когось у цей момент вперше за день з’являється усмішка. Люди пишуть тобі в чаті, що ти їм допомогла. Що стало легше. Що стало світліше. І це не просто слова. Ти потрібна багатьом… Дуже… Ти справді багатьох рятуєш. Ти врятувала й мене. У моменти, коли було погано… ти була поруч. Хоч і по той бік екрана.
Він на мить замовк, вдивляючись у її очі.
– Сьогодні ти не в образі. Без піратського капелюха. Без яскравих жартів на межі. Але ти – все та ж. Така ж добра, жива, щира… І я просто хочу, щоб ти це знала.
Мірай широко розкрила очі. Сльози знову наповнили їх, але тепер уже від чогось світлого. Вона тихо кивнула, не в силі відповісти. Лише зітхнула, схиливши голову ближче до його руки.
Ну як… як можна бути таким? Я ж просто… дівчина, яка любить веселити людей… А він…
– Дякую… – прошепотіла вона.
– Я лише сказав правду, яку ти не хочеш бачити – відповів він, легко торкнувшись її пальців.
Після цього розмова стала м’якшою. Вони доїли десерт, ще трохи пограли з котиками, а потім, помітивши час, почали збиратися йти.
– Слухай… – сказав Семпай біля виходу. – Це було чарівно. 
– Так! – занадто голосно вигукнула Мірай, сама злякавшись своєї реакції.
Вони розсміялися разом.
Він простягнув руку – в ній була маленька коробочка, акуратно загорнута в папір із візерунком морських хвиль і маленькою золотою стрічкою.
– Я хотів подарувати тобі це… вже давно. Думав – може, надіслати через агентство. Але… знаєш, сьогодні – ідеальний привід.
Вона розгорнула папір і мало не зойкнула. Усередині лежала витончена заколка – тонка, срібляста, з акуратно вирізаним силуетом піратського корабля. У вітрилі був вкраплений маленький синій камінь, що нагадував блиск океану.
– Це… – невпевнено почала Мірай, але відразу стихла.
– Це маленьке нагадування про те, що ти капітан. Навіть коли хвилюєшся.
Вона різко відвернулася, наче розглядала заколку, але насправді – лише щоб не показати, як у куточках очей почали збиратися сльози.
Він не просто милий. Він… занадто. Занадто уважний. Занадто добрий. Занадто саме той…
Мірай ніжно подивилася йому просто у вічі й, трохи зніяковіло, прошепотіла:
 – Дякую… А можеш закріпити мені заколку?
– Так, звичайно, – впевнено відповів він.
Мірай подала йому прикрасу, і Семпай обережно взяв її. Відсунувши кілька пасм волосся за вухо, він акуратно прикріпив заколку.
 – Тобі дуже пасує, – м’яко сказав він, поглядом затримавшись на її обличчі.
Мірай просто стояла, наче весь світ звузився до цього доторку. У цей момент усе всередині неї ніби розтануло. Губи здригнулися в усмішці. Серце забилося ще голосніше. 
Якщо це сон, то я не хочу прокидатися. Ніколи.