Том 1. Розділ 7

Вулиці Токіо жили своїм шумним життям. Люди поспішали у своїх справах, світлофори миготіли, електрички дзеленчали у віддаленні, а серед цього ритму крокували удвох Мірай та Семпай. Вона йшла трохи позаду, намагаючись не дивитись на нього занадто довго, але водночас прислухалась до кожного слова, до кожного інтонаційного відтінку його голосу.

Він ішов розслаблено, але з тією невимушеною впевненістю, яка змушувала людей мимохіть озиратися. На його обличчі час від часу з’являлась тепла усмішка – й від цього у Мірай серце калатало так, ніби вона щойно пробігла марафон.

Щоб розвіяти хвилювання, вона нарешті заговорила:

– Семпай… можна запитати?

– Звісно. – Він кинув на неї короткий, але уважний погляд.

– Як ти… розгадав ті три загадки? Мені ж казали, що навіть Ейнштейн здався б на першій.

Семпай засміявся, легко й невимушено:

– О, то правда. Ейнштейн би здався. У ті часи не було інтернету, навіть мишки для комп’ютера. Тож так, він би справді не впорався.

Мірай не втрималась і розсміялась уголос, прикривши рот рукою. Сміх зняв напругу, змусив повітря між ними стати легшим.

– Але все ж, – вона трохи схилила голову набік. – Як ти це зробив?

Його обличчя стало уважнішим. Він глибше вдихнув, наче налаштовувався на розповідь.

– Якщо чесно, це було непросто, – почав він. – Усе виглядало як нескінченний ланцюжок. Уяви: зараз ти шукаєш третю літеру в найнижчому рядку на німецькому сайті сантехніки, а вже через хвилину перевіряєш, чи немає потрібної літери на сторінці аргентинської агенції з нерухомості.

Мірай здивовано кліпнула очима, а тоді знову розсміялась.

– Це звучить як… як божевілля!

– Саме так, – підморгнув Семпай. – Посилання вели на інші сайти, там – нові підказки. Але частина була хибною. Уяви: ти вже начебто знаходиш літери, складаєш їх докупи, але виходить щось безглузде. Тоді треба знову шукати, порівнювати, перевіряти. І так без кінця.

Він говорив із азартом, і в його словах відчувалась щира захопленість процесом.

– А ще, – продовжив він, – треба було не просто знайти літери, а довести, що саме там вони лежать. Скріншоти, пояснення, докази. Скажу чесно – агентство попрацювало на совість. Величезна робота. І цікаво, що не дивлячись на складність, у цьому було щось… захопливе. Наче справжня пригода.

Мірай слухала й ловила кожне слово. В її очах світилися подив і щире зацікавлення.

– Врешті-решт, – Семпай злегка усміхнувся, – коли я зрозумів, що перше слово – «Пінта», я почав крутити це в голові. Згадав, що один із кораблів Колумба так називався. А тоді мені сяйнуло: це ж ідеально пасує під тему. Для піратки Марін загадки про моря, кораблі та скарби – саме те, що треба.

– Ооо… – вирвалось у Мірай.

– Я вирішив триматись цієї здогадки й почав шукати літери для інших кораблів. І знайшов. «Нінья» та «Санта-Марія». Решта літер виявилися хибними. Але, мабуть, тільки завдяки цьому напряму я й встиг у строк.

Він закінчив, і в його голосі прозвучала невимушена гордість. Він підняв очі, й тепла усмішка знову освітила його обличчя.

Мірай раптом відчула, як у грудях розлилося тепло. Вона глянула на нього й не втрималась:

– Що ж… я рада, що саме ти здогадався й устиг знайти всі три слова.

Її обличчя одразу залилося рум’янцем.

– Дякую, – тихо відповів Семпай. – До речі… – він зупинився й показав рукою вперед. – Ось ми й прийшли.

Перед ними була затишна вуличка з невеличким котокафе. На вивісці усміхнений кіт підморгував перехожим. У вікні виднілися силуети кішок, що спокійно лежали на полицях і спостерігали за світом.

Мірай завмерла на мить, вдихнула глибше. Серце знову калатало так, ніби зараз вискочить. Але поряд був він, і від його спокійної впевненості їй стало трохи легше.

– Що ж, – усміхнувся Семпай, – давай почнемо наше маленьке побачення.