Том 1. Розділ 6

Ранок суботи видався напрочуд світлим. Мірай прокинулася ще до будильника. Вона довго лежала в ліжку, затиснувши подушку в обіймах, і думала лише про одне – сьогодні. Сьогодні вона мала зустрітися з тим самим Семпаєм, який не тільки виграв квест, а й несподівано врятував їй життя.

У голові крутилися сотні думок.

Я мушу вибачитися. І добре подякувати. За все.
Як же соромно буде дивитися йому в очі…
Але втекти не можна. Після того, що він зробив, я не маю права тікати. Я повинна зібрати всю сміливість і бути чесною. Сказати «дякую» щиро й від серця.

Вона піднялась, прийняла душ, зібралась, обережно заколола волосся новою заколкою з котиком. На неї чекали нові блузка й спідниця, куплені вчора. Вона довго дивилася в дзеркало й думала: Чи достатньо цього, аби виглядати… нормально?

О десятій вона вже вийшла з дому. Хоч зустріч була призначена на 11:00, вона поспішала – краще чекати самій, ніж змусити чекати когось іншого.

О десятій тридцять вона вже стояла біля пам’ятника Хатіко. Людей було багато: туристи фотографувалися, парочки трималися за руки, сміялися, обіймалися. Мірай дивилася на них і відчувала легкий біль у грудях.

Як їм добре… Як просто вони сміються й торкаються одне одного. Я завжди була осторонь цього світу. У школі мене не помічали. Я була сірою мишкою, яку не запрошували ні на свята, ні на прогулянки. Нікому не спадало на думку покликати мене на побачення. Для когось я була занадто тиха, для інших – занадто дивна. І ось тепер, у дев’ятнадцять років, я стою тут, чекаю когось… Це вперше. Моє перше справжнє побачення…

Вона закусила губу й відчула, як у серці змішуються і страх, і хвилювання, і дивна радість.

– Привіт.

Чоловічий голос вивів її з роздумів. Вона здригнулася й підняла очі.

Прямо перед нею стояв Семпай. Тепер він був у менш офіційному вбранні, ніж учора: легка сорочка, темні штани, але все одно елегантний, охайний, із тією ж самою привабливою впевненістю у поставі. Його чорне волосся гарно вкладене, обличчя свіже й зосереджене, але в очах – тепла усмішка.

– Марін? – він підняв брови, й у голосі його прозвучав подив і легкий гумор. – Ого, який тісний світ… Це ж буквально вчора ми з тобою ледь не отримали серцевий напад, правильно?

Мірай від несподіванки зашарілася й поспіхом відповіла:

– Так, це була я! Ще раз вибачте за всі незручності! І дякую, що врятували мені життя! І за пляшку води – теж дякую! І загалом… за всю турботу дякую! Чим я можу вам віддячити?!

Вона все це випалила одним подихом і низько схилила голову, аж заколка ледь не зісковзнула з волосся.

Семпай не розгубився. Його голос став м’яким і заспокійливим:

– Та буде тобі. Підведи голову. Я зробив лише те, що мав зробити. І слава всім богам, ти жива й здорова.

Він трохи нахилився й продовжив:

– Чим можеш віддячити? Хм… давай просто перейдемо на «ти». Як добре знайомі по твоїх стрімах. Гаразд?

Його усмішка була настільки щира, що в Мірай аж затремтіло серце.

– Так, згодна! – вирвалося в неї занадто голосно, майже криком.

Вони обоє розсміялися, і напруження одразу розтануло. Атмосфера стала значно легшою.

– Ну й прекрасно, – сказав Семпай. – Ще тільки 10:45, я не думав, що ти вже тут чекатимеш. Вибач, довго стояла?

– О, ні-ні, я щойно прийшла! – поспіхом відповіла Мірай, махнувши руками.

– Що ж, добре, – кивнув він. – Я спілкувався з твоїм менеджером, і вона сказала, що мене чекатиме дівчина з рожевим волоссям та окулярами. Але я й подумати не міг, що це буде та сама дівчина з ранкової пригоди. Що ж, дива трапляються, а інколи вони буквально на кожному кроці.

Він знову посміхнувся, і в грудях Мірай знову шалено забилось серце.

Вона ледве зібрала сили, аби відповісти:

– Так, я теж була в шоці…

Вона підняла очі й задивилась на нього. Її погляд ніби зупинився, застряг у його обличчі, в очах. Вона зависла, думки понеслися далеко, але вуста не вимовляли нічого.

Семпай першим перервав цю паузу:

– Ну що ж, може підемо до котокафе? Воно недалеко, я покажу дорогу.

Мірай кліпнула й наче повернулася в реальність.

– Так! – знову трохи занадто гучно вигукнула вона.

Вони обоє ще раз розсміялися, й, цього разу вже спокійніші, рушили в бік котокафе.

Мірай ішла поряд і відчувала, як дивне тепло розливається по всьому тілу. Яке ж це диво. Учора він врятував мене, сьогодні ми йдемо разом на побачення… Яке тісне це місто. Яке тісне й неймовірне це життя.

Вона несміливо глянула на Семпая, й серце знову шалено закалатало.

Соромно, страшно… але водночас приємно.

Вона усміхнулась сама до себе. Попереду чекало котокафе.