Том 1. Розділ 5

Наступного ранку Мірай прокинулась дуже рано, навіть сонце ще тільки підіймалося над дахами. Вона довго лежала в ліжку, обійнявши подушку, і думала лише про одне – завтра побачення. З Семпаєм. Тим самим Семпаєм із чату. Тим самим автором, чиї книги я читала й навіть плакала над «Трьома днями».
Дівчина піднялась, вдягнула легку куртку й вийшла на вулицю. Попереду була важлива місія – купити щось пристойне для зустрічі. Вона йшла знайомими вулицями Токіо, але ніби нічого не бачила. Думки кружляли навколо одного й того ж: А що, як я розчарую його? Що, як він уявляє мене зовсім іншою – такою ж яскравою й безтурботною, як Марін?
На перехресті перед нею замиготів світлофор. Червоний сигнал ще горів, але Мірай, занурена в свої думки, зробила крок уперед.
– Стій! – різко пролунав чоловічий голос позаду.
Час ніби сповільнився. Мірай повернула голову й побачила, як зліва на неї мчить машина. В очах блиснули фари, звук мотора прорізав вуха. І в ту ж мить чиясь сильна рука схопила її за зап’ястя й різко смикнула назад.
Світ перевернувся. Вона відчула, як її тіло буквально виривають з небезпеки, як повітря різко хльоснуло по обличчю. Наступної миті вона вже була в міцних обіймах – притиснута до широких грудей незнайомця. Машина зі свистом промчала повз, і тільки тоді час знову пішов звично.
– Ви в порядку? – чоловік дивився їй прямо у вічі, його голос був схвильований, але чіткий.
Мірай заворожено вдивлялася в нього. Він був високим, значно вищим за неї. Чорне волосся акуратно зачесане, стильна зачіска. Красиві, чіткі риси обличчя, серйозний, навіть трохи суворий погляд, що водночас випромінював турботу. На ньому був діловий костюм, біла сорочка, краватка – ідеально охайний вигляд. Наче герой із роману, а не випадковий перехожий.
– Я… я в порядку, – нарешті змогла прошепотіти Мірай. Хоча всередині все ще тремтіло, серце билося так швидко, що, здавалося, от-от вискочить.
Чоловік подивився ще раз, переконавшись, що вона справді стоїть на ногах, і запропонував:
– Давай пройдемо до лавки там, біля будівлі. Сядеш, трохи відпочинеш.
Вона мовчки кивнула.
Вони сіли на лавку, і незнайомець, намагаючись розрядити атмосферу, почав говорити:
– Ох і налякала ти мене… – він усміхнувся, але нервово провів рукою по волоссю. – Я з таким стресом не доживу навіть до двадцяти п’яти. Серце досі калатає шалено. Це було надто близько. Я, звісно, теж буваю задумуюсь і не бачу, що навколо, але щоб так… Прошу, будь обережнішою.
Мірай тільки слухала, не в змозі вимовити жодного слова. Її руки все ще трохи тремтіли.
– Ти точно в порядку? – перепитав він. – Може, викликати швидку чи провести тебе до лікарні?
– Н-ні, – нарешті прошепотіла вона. – Трохи посиджу, і все буде добре.
Чоловік кивнув. Витягнув із сумки пляшку холодної води й простягнув їй.
– Випий, стане легше.
Мірай узяла пляшку, ковтнула кілька разів. Холодна вода дійсно трохи привела її до тями.
– О, і вибач, що так різко потягнув тебе, – додав він. – Ледве встиг. Ніде не болить?
– Ні-ні, це я маю вибачитися, – сказала Мірай, опускаючи очі. – Я зовсім не дивилась куди йду. І… напевно, ви запізнюєтесь на роботу. Вибачте, що затримала вас.
Чоловік махнув рукою.
– Дрібниці. Головне – що ти ціла. Точно все добре? Ти сама про себе подбаєш?
Вона глибоко вдихнула й вперше впевнено кивнула.
– Так. Я в порядку. І якщо у вас будуть через мене проблеми, то я буду тільки гірше себе відчувати. Можете йти, я далі сама про себе подбаю.
– Що ж, тоді я піду, – він підвівся. – Може, ще коли побачимось. Бережи себе.
– Добре… До зустрічі… – тихо відповіла вона.
Він швидко перейшов дорогу й зник у натовпі.
Мірай ще довго дивилася йому вслід, а потім раптом зрозуміла: Я ж навіть не подякувала йому! Не спитала імені, не сказала свого… навіть контакту не залишилось. Він буквально врятував мені життя, а я…
Її обличчя спалахнуло червоним. Вона сховала його в долонях. Яка ж я…

Зрештою, ще трохи посидівши і зібравшись з думками, Мірай підвелася. Попереду була все та ж місія – купити одяг. У магазині вона вибрала рожеву блузку, світлу спідницю, пару акуратних туфель і милу заколку у формі котика. Нехай буде хоч щось, у чому я почуватимусь не зовсім сірою.
Вона повернулась додому без пригод, але думки про незнайомця весь час не полишали.

Увечері пролунав дзвінок від менеджерки.
– Що ж, Мірай, завтра субота, – весело сказала Котоне. – А це значить, що у тебе побачення. Семпай чекатиме тебе об одинадцятій біля пам’ятника Хатіко. Не запізнюйся!
– Біля… Хатіко? – Мірай розгублено кліпнула очима.
– Так-так, найромантичніше місце зустрічей у всьому Токіо, – з усмішкою продовжила менеджерка. – До речі, Семпай не дуже публічний. Навіть фото його важко знайти. Але я попросила свіже, щоб ти не плуталась завтра. Зараз скину.
– Добре…
– Що ще про нього… – задумалась Котоне. – Йому двадцять три, закінчив університет у Токіо. Автор двох ранобе, ну це ти знаєш. Зараз працює редактором у великому видавництві, до речі, недалеко від тебе. Такий собі «семпай для молодих авторів», хіхі. Ну завтра решту сама дізнаєшся. А взагалі я навіть заздрю тобі. От би мене такий красень запросив на побачення!
Мірай мимоволі усміхнулась і подякувала за інформацію. Вони попрощалися.
Телефон завібрував знову. Прийшло повідомлення від Котоне з фото.
Мірай відкрила його… і завмерла.
Її очі розширилися. Серце зробило різкий стрибок.
Це… не може бути…
На екрані був той самий чоловік у діловому костюмі. Той, що кілька годин тому врятував її на переході.
– Н-ні… – прошепотіла вона. – Це сон. Це просто сон. Такого не буває.
Вона впала на ліжко, затиснувши телефон у руках. Її обличчя палахкотіло, в голові крутилася лише одна думка:
Завтра я згорю від сорому…