Пролог

Пролог

Хлопчик стояв на краю даху скляної багатоповерхівки прямо по центру міста. Втомлений, знесилений, побитий… Вже починало вечоріти, сонце заходило через що все небо вкрилося червоним. Вітер дув у лице і роздирав невеличкі подряпини на обличчі хлопця. Але він на це не зважав. Він закрив руками вуха і с заплющеними очима слухав. Крізь приймач, який був у його вухах він слухав крики розпачу і нерозуміння.

- Що взагалі коїться? Хто не будь доповідайте! – доносилося скрізь перешкоди.

- Господи, вони всюди! Звідки вони з’явилися?

- Нам потрібна допомога! Чуєте мене? Хто не будь, заради бога допоможіть! Ми оточені! Ми не справляємося з ситуацією!

Але те що чув хлопчик зовсім не лякало його, а навіть приносило деяке задоволення. Зі сторони могло здаватися, що він слухає не благання про допомогу, а насолоджується музикою повільно рухаючись в такт. Хлопчик відкрив очі. І хоча від побаченого у нього перехопило подих, він залишався все таким же спокійним. Побачене заворожувало. Він зняв приймач і насолоджувався краєвидом. Його увагу прикувало саме місто. Воно було у вогні. Воно розривалося від звуків сирен. Немов сирени доносилися не від авто поліції, швидкої чи пожежників, а це були стогони болю самого міста. Стогони від постійних ударів батогом, які залишали потворні шрами. І тримав цей батіг, той самий хлопчик. Тримав міцно і не збирався зупинятися, а сили міста були вже на межі.

 Де інде йшли пожежі, лунали постріли, вибухи. Доносилися крики, які благали про допомогу. Інколи пролітали вертольоти, літаки. Пролетів якийсь супергерой, при тому так швидко, що хлопчик не зрозумів хто це був. А потім пролетів ще один, і ще, і ще… «Почалося» - зрозумів хлопчик.

По тому як супери металися по місту, було зрозуміло, що вони не знали, що коїться. І їх можна було зрозуміти, все місто ходило ходуном, зв’язку ні з ким не має, вороги тут і там. Місто захопив хаос, а хлопчик оцінював свою працю. Все це завдяки йому. Це саме те до чого він йшов. Не те щоб він бажав, щоб місто було охоплено вогнем, просто…. Просто так мало бути. Це мало статися, якщо він хотів домогтися своєї мети.

Хлопчик нарешті відволікся від міста і звернув увагу на свій спец одяг. Легка металева конструкція, яка була поверх хлопця нагадувала справжній скелет і повторювала всі його рухи без зайвих зусиль.

«Екзоскелету хана» - про себе сумно констатував хлопець. І його можна було зрозуміти, стільки безсонних ночей він над ним копотів, а тепер це перетворилося купу дротів і погнутих металевих штирів, які не підлягали ремонту.

Екзоскелет хлопця вже не функціонував. Механічні рукавиці буквально розвалювалися, та й сама металева конструкція трималася на одних шмарклях. Але генератор, який висів на його спині і підпитував костюм енергією, продовжував подавати ознаки життя.

Під легким ексосклетом було  чорне шкіряне трико, яке більше нагадувала костюм для їзди на мотоциклі і теж було порване у друзки. Купа дірок, правий рукав взагалі був відірваний. Через дірки у костюмі було вині глибокі порізи і сильні синці, але хлопцю на це було начхати. Все це було не важливо. Хлопчик натиснув пальцямі на кнопку, яка була у нього на грудях і від якої тягнулися дроти до екзоскелету і різко простогнав від болю. Він відчув, як голки, на яких кріпився генератор на його спині, почали виходити з його хребта.

Щойно голки від’єднали генератор від тіла хлопця, екзоскелет одразу розвалився, а його носій від болю впав на коліна. Кожен раз, коли він одягав чи знімав цей костюм біль був страшенний, але на цей раз він в останній раз відчув цей біль. Він більше не буде прикидатися, що цей костюм йому необхідний.

Хлопчик страшенно втомився, в нього не залишилося сил, але знову оглянувши місто яке палало, відчувши його запах, почувши його стогін, почувши його крики…. Це надало йому сил піднятися і піти далі. Хлопчик  повільно пошкутильгав до центру вертольотної площадки.

Часу залишалося не так багато, а все мало пройти ідеально. Він так довго до цього йшов і не мав права на помилку. Там по центру майданчика стояв контейнер. Хлопчик підійшов до нього, пару разів клацнув по електроному дисплею і контейнер розпався. Перед ним була величезна бомба. Всередині хлопця все аж стислося, щелепа сама по собі почала клацати, немов від холоду, руки затремтіли, в очах почали наворочуватися сльози. Емоції, які хлопець все своє життя придушував дали про себе знати. Сьогодні все мало закінчиться. Все що він пережив, все що він робив, все це привело його саме сюди і… він просто не міг повірити що у нього все вийшло, що йому це вдалося…

- Ще нічого не вдалося, - хлопчик намагався знову придушити емоції і звернувся до самого себе, - потерпи…

Але тіло хлопчика не слухало його, воно занадто довго терпіло, воно бажало дати раду всім тим емоціям, що натерпілося. Ноги хлопчика підкосилися і він знову впав на коліна.

- Потерпи я сказав! – Хлопчик с криком вдарив кулаком по бетонному даху, - Ще зовсім трошки, а потім роби все що хочеш плач, смійся, кричи не має різниці. Просто потерпи ще трохи. Я тебе благаю.

І тіло хлопця немов послухало його: руки перестали труситися, сльози зникли, щелепа перестала клацати. На обличчі хлопця не було жодної емоції. Він став на ноги, швидко витер на обличчі те що залишилося від сліз і простягнув руку до червоної кнопки, що була на вибухівці, щоб її активувати. Але знову як на зло його знову щось відволікло. Хлопчик почув, що десь через перешкоди пролунав знайомий дівчачий голос.