Зустріч у сутінках

Глава 2. Зустріч у сутінках

Відкривши очі я зрозумів, що вже стоїть глибока місячна ніч. Тіло наче паралізувало Ноги і руки позатікали, а шия ледве поверталась. Серце ритмічно калатало у грудях, і секундою пізніше до мене дійшло, чому я так раптово прокинувся. Позаду зупинки лунали обережні м’які кроки,  в тому що це була людина не було сумнівів - відчувалося, що незнайомець намагався йти якомога тихіше, навмисно ступаючи на пухке покривало з торічної листви, оминаючи можливі гілки та перешкоди.

Досі я намагався знайти людей, допомогу,  от тільки як би мені ця зустріч з браттями по разуму не вилізла боком.

Обережно підтягнувши під себе ноги, я озирнувся по сторонах,- нічого хоч віддалено схожого на засіб самозахисту: пара пластикових пляшок у кутку,  обгорівша з одного боку гілочка у невеличкому кострищі посеред приміщення. Ніж! Як я міг забути! Якомога тихіше я дістав складний ножик з бокового карману у штанях. Що правда його й ножем то назвати складно, лезо завбільшки п'ять сантиметрів максимум, але цей невеличкий шматок заліза додавав мені хоч трохи упевненості. Мій непроханий гість був все ближче, я вже буквально спиною відчував його присутність. Намагаючись не спричиняти шуму я підвівся на ноги. Акуратно двома руками розкладаючи ніж, щоб не клацнуло лезо, наблизився до стіни зупинки,  і вже приготувавшись до зіткнення з противником, я почув звук зведення курка позад себе.

Прогледів.

Схоже мій гість привів з собою компанію.

Перевівши подих, я навіть трохи розслабився. Тепер у рівнянні  зникли невідомі. Із сутінок пролунав спокійний чоловічий голос:

- Я бы на твоем месте этого не делал.

Повернувшись в півоберту, я спробував розгледіти незнайомця, але у наступаючій пітьмі було видно тільки нерухомий силует з направленим у мій бік пістолетом. Його напарник тим часом обходив мене по колу, щоб у випадку стрільби не перекривати товаришу лінію вогню.

- Спокійно,  друже,  тут тобі ворогів немає.

-Чого ж тоді стволи понаставляли? Я припідняв руки на рівні грудей, та переводив погляд з одного чоловіка на  іншого.

-Доверяй,но проверяй. Знову промовив той хто цілив у мене з пістолету. Сам то откуда?

Хоч направлена на тебе зброя зазвичай не спонукає до невимушеної розмови, але коли тобі задає питання людина, яка залюбки наробить в тобі дірок, краще щось відповісти. Я коротко розказав свою історію починаючи з моменту, як прокинувся у лісі.

Товариші переглянулися.

-Зараз мій дружаня тебе обшукає, так що жабокол свій відкинь подалі, скомандував мені той, чиї кроки мене збудили. Тепер коли він вийшов з темряви, я зміг його розгледіти краще. Середнього зросту, комбінезон захисного кольору, з вшитими бронепластинами на кшталт тих, що я вже бачив раніше, за спиною добрячий рюкзак з притороченим до нього різним приладдям. На вигляд років тридцять – тридцять п’ять ,хоча у цих сутінках точно і не скажеш. У руках він тримав невеличкий пістолет-кулемет з накрученим глушником, схоже МР-5.

Я кинув ножа біля ніг, та мовчки очікував поки мене обшукають.

-Чисто

- Ти вже вибач друже, ми як тебе побачили, думали пастка якась. Нечасто тут зустрінеш людину без ПДА, отак запросто відпочиваючим біля дороги. Ствол МР-5 нарешті опустився.

-ПДА?

-Так друже, П Д А , по букві промовив він - Персональний Датчик Аномалій. Тільки не кажи, що ти тут навмання ходиш. Він здавався трохи здивованим.

У голові знов запаморочилось, прийшлось присісти на лаву. Поки ми обмінювались люб'язностями я знову відчув слабкість у тілі.

-Что то ты мужик совсем плохо выглядишь. Идти то хоть сможешь? Чоловік, що мене обшукував виявився трохи вищим, та вдягненим,  майже так само ,як і його приятель, хіба що до плеча була причеплена маска схожа на ту, яку використовують при роботі маляри.

Куди ж діватись. Перспектива залишатись тут серед ночі мені не подобалась.

-Тільки ножаку свою заберу.

Хлопці притримали мене поки я вставав. Тепер коли організм зрозумів,  що він майже у безпеці, втома все більше і більше давала про себе знати.

- Я Фиби, это Железный, представився власник пістолету протягуючи руку, та кивком вказуючи на свого друга. А ты у нас кто будешь?

Я вже набрав у легені повітря для відповіді...і..і, гарне запитання.  Тільки тут до мене дійшло, що я нічогісіньки не пам'ятаю, що зі мною було до того, як я прокинувся. У всій цій, метушні, біганині, чередою провалів у в'язкий, безпокійний сон, за години блукання по лісу, я жодного разу не задумався, як я тут опинився (ну, тут то я припускав, що вліз в якусь халепу і отримав на горіхи, але насамперед треба дістатись безпечного місця для вияснення обставин), та хто я такий. Погодьтеся, - ви ж не кожну хвилину думаєте, як вас звуть та прокручуєте перед собою автобіографію? Ви просто знаєте, що ви,  - це ви. От я тільки тепер і зрозумів, що не знаю ні свого імені ,ні будь-якої інформації що до того, як я тут опинився, і взагалі,  де це “тут” знаходиться.

Мої нові знайомці питливо на мене дивились очікуючи відповіді.

-Я...не пам'ятаю.  Трохи винувато відповів я.

В далені знову почувся протяжний лай собак. І звідки у лісі собаки взялись?

Мої нові знайомі з тривогою повернулись на звук.

- Потом разберемся.  Нужно двигаться

Я мовчки примруживши очі покивав головою. Мене все далі нудило ,тіло тремтіло від ознобу, стояла неприємна ломота у кістках, особливо в області поясниці, шиї та плечового поясу, але я ладен був знову йти, тепер у мене був новий орієнтир та допомога поруч. Я нахилився та підібрав ніж, не аби що звісно ,але звертаючи увагу на мої скудні пожитки, це був просто невеличкий скарб.

Фібі взяв мене під лікоть і ми квапливо рушили дорогою. Залізний тим часом часто обертався назад тримаючи МР-5 напоготові прикриваючи наш тил.

Першу сотню метрів ми рухались доволі спритно, але потім я швидко почав здавати. Перед очима знову пішли чорні круги.  Я встав переводячи подих упершись руками в коліна.