Пробудження

Останній спогад

Глава 1. Пробудження

Я прокинувся від почуття нестерпного головного болю. З трудом розплющивши очі, я побачив лише сліди розгардіяжу у холодному, тьмяному світлі запиленої люмінісцентної лампи. Опрокинуті столи, зламані стільці, розкидані деінде листи паперу на підлозі. Здавалося, що на своїх місцях стояли тільки масивні сталеві стелажі, та шафи, які своїм виглядом більше нагадували сейфи, аніж меблі для зберігання документації.

Спробувавши підвестись, неначе здаля я почув слабкий стогін. Свій стогін. Немов головного болю було мало, при кожному русі боліли ребра, а нутрощі наче хтось міцно затиснув у кулаці. З рештою, з силою піднявшись на ноги,  я спробував озирнутись...і одразу ж кинув цю марну справу,- закрутилася голова, і щоб не впасти я притиснувся до колони стоящої поруч. Тільки зараз я відчув, яке у приміщенні затхле повітря. Запах мокрого пилу в переміш зі слабким хімічним омбре  в'їдався у ніс. зігнувшись( чи, як можна назвати рух до низу стоячи майже під прямим кутом?),  я закашлявся з ризиком вивернутися на  виворіт .

В цілому, мабуть цікаво було б тут походити довкола, озирнути все і вияснити що ж це за місце таке, але зараз обставини виглядали не найкращим чином,- я ледь стояв на ногах, схоже зі зламаними ребрами, та беручи до уваги біль у голові з нудотою, ще й мав струс мозку.

Притримуючись за стіни, та шафи, я пішов по проходу. Голова йшла обертом, в очах тьмарилось, а  тіло просто благало зупинитись та відпочити. Не знаю скільки пройшло часу, але я дістався до приміщення з відчиненими дверима. Це було щось схоже на заводську прохідну, за вийнятком зірваних з петель гермодверей та невеличких віконець, які вели з шлюзу до комірчини охорони. Гермодвері були заіржавілі з облущеною від часу фарбою, за якоїсь причини не знайшовши іншого способу відчинити їх - застосували вибухівку, та й вона не змогла повністю відкрити прохід, а тільки вирвала шмат стіни, і змусила двері під своєю вагою нахилитись у бік даючи змогу вийти зі шлюзу. Пройшовши у шлюз я зазирнув у віконце охорони, - там панувало таке ж запустіння, як і в усій споруді. У кутку, ближче до вікна стояв старий радянського виробництва стіл, котрий від вологості почав розшаровуватися та покрився мохом. Позад нього лежав перекинутий стілець, та валялися уламки чашки. На вкритій іржею древній вішалці висіла зотлівша від вологості куртка служби охорони.

Перетнувши таким же чином виламані гермодвері, як і перші я потрапив у коридор, який розходився в різні сторони. Двері у кінці коридору праворуч здавались зачиненими, то ж я пішов в інший бік. На підлозі у серед шару пилу були помітні не однієї пари ніг, але тим не менш я й так досі нікого не зустрів. Пройшовши  з сотню метрів я вийшов у широку залу де і зустрів одного з власників слідів бачених мною у коридорі.

Чоловік розкинувши руки нерухомо лежав притулившись до стіни.  На вигляд років з тридцять, підтягнутий, вдягнений у чорний комбінезон з вшитими бронепластинами, хоча це й не завадило комусь встромити йому ніж у бік. Крові було небагато, вочевидь серце зупинилось незабаром після удару. Холодні блакитні очі мерця здивовано дивились кудись у гору, немов очікуючи відповідь на питання, яке ми вже ніколи не впізнаємо.

Людині було вже не допомогти, тож я пішов далі. Не ступивши й пари кроків я відчув що щось змінилося. З'явилось якесь напруження у повітрі. Я хотів було обернутися назад, коли почув протяжний зойк, зойк повний болі та розпачу. Після цього мене накрило хвилею жаху. Не того жаху, з яким ти буває дивишся моторошні фільми ,або того який сковує тебе уві сні, коли насниться страшний сон, а той першорідний  жах, який дихає тобі у спину крижаним холодом, змушує коліна тремтіти, а в низу шлунку зрадливо з'являється холодок. Я відчув себе маленьким цуценям у великому та непривітливому світі, де нічого не варто тебе скривдити. Щось у мені на секунду обурилось, наче не сприймало такої участі, але лише на мить. Потім у моєму мозку не залишилось нічого ,окрім єдиної команди - тікати, рятуватись будь-яким чином. І я побіг забувши про ушкоджені ребра, та памороки у голові. Біг перечіпаючись через випадкові предмети,  намагаючись не впасти по дорозі. На щастя шлюз через який я пройшов дійсно виявився чимось на кшталт прохідної, і вів до виходу з цього моторошного місця.

Не знаю скільки я ще біг підганяємий цим раптово спрацювавшим почуттям самозбереження, але на той час коли, мій мозок звільнився від цупкої хватки страху ,мої ноги вже не могли самостійно пересуватись, і я впав обличчям у прілу минулорічну листву та забувся у глибокому безпробудному сні.

В друге моє пробудження було не більш приємним ніж у перший раз, за вийнятком того, що я лежав на теплій листві у тихому літньому лісі замість холодного бетону темного приміщення. Перевернувшись на спину я обмірковував своє положення. Що це було за місце з якого я з таким поспіхом тікав? Що за мертва людина лежала майже на виході звідти? Як я туди потрапив і навіщо? Чому я весь побитий, і з рештою, що то був за моторошний крик після якого я здоровий( ну майже) чоловік втікав від жаху, як маленьке дівчисько?! Нічого з цього я не пам‘ятав. Питання на які нема відповідей. Поки я думав над своїм загадковим становищем прокинулось почуття голоду. Організм схоже відчув себе у безпеці, та заявив про свої потреби з вимогою заурчавши шлунком. Я озирнув себе.

Кутка вільного крою з безліччю карманів, на ногах старі затерті джинси та черевики з підошвою заходящою аж на бокові частини ступні.

На руки ж в мене були вдягнені коричневі шкіряні перчатки з обрізаними пальцями.

Пошаривши по карманах я знайшов декілька шоколадних батончиків, запальничку, складний ніж якийсь електронний пристрій, увімкнути який у мене не вийшло ,жменю болтів та гайок от власне і усе.

Підкріпившись батончиком і притулився до сосни і намагався вирішити куди мені йти далі. Добре було б вилізти на яку небудь узвищеність та озирнути місцевість, але цього я не зможу зробити фізично, я не знаю, як мені вдалось покинути ті кляті катакомби не кажучи вже про кросфіт на деревах.