Епілог

Минуло три роки.

Іноді мені досі не вірилося, що все це сталося насправді.

Академія.

Угода з ректором.

Кристалознавство.

Зілля пристрасті.

Професор Едгар Вейн.

Особливо професор Едгар Вейн.

Я все ж закінчила Академію. Отримала свою ліцензію відьми. І виконала умову, через яку колись взагалі там опинилася.

Але додому так і не повернулася. Принаймні не одразу.

Натомість ми з Вів’єн вирушили на практику.

І наступний рік провели в лісах, руїнах, маленьких містечках і місцях, про які більшість людей навіть не чула.

Ми полювали на рідкісні трави.

Знімали прокляття.

Шукали стародавні артефакти.

І регулярно потрапляли в неприємності. Переважно через мене. Хоча Вів’єн досі впевнена, що винна була не я.

Поки я бігала лісами й знаходила пригоди на свою голову, Едгар нарешті зайнявся справами, які роками відкладав через Академію.

Після того, як я завершила навчання, він теж залишив викладання.

Як виявилося, Академія справді була для нього лише захопленням.

Основною ж його роботою був Королівський інститут магічних артефактів, який він очолив одразу після звільнення.

Він керував дослідженнями.

Створював нові артефакти.

Консультував раду магів.

І вперто відмовлявся пояснювати, як примудряється знаходити мене в будь-якій точці королівства.

Особливо якщо ця точка була небезпечною.

За словами Вів’єн, ректор ще довго намагався повернути його до Академії.

За словами самого Едгара, він просто вирішив, що настав час рухатися далі.

Особисто я підозрюю, що справа була зовсім не в цьому.

Бо тепер його більше нічого не прив’язувало до одного місця. А значить, він міг поїхати куди завгодно. Навіть за однією рудою відьмою.

Десь у той самий час він почав шукати слушний момент для освідчення. І, судячи зі слів Вів’єн, виходило в нього не дуже.

То я тікала в чергову експедицію.

То опинялася посеред розслідування.

То мало не провалювалася в стародавні катакомби.

Через пів року після закінчення Академії ми все ж одружилися.

Тихо.

Без гучних святкувань.

У колі найближчих людей.

І якщо чесно, кращого весілля я й не хотіла.

А ще через рік сталося диво.

Вів’єн і Себастьян нарешті перестали мучити всіх навколо.

Здається, усі, крім них самих, давно зрозуміли, що вони закохані.

Особливо Едгар.

Який не втрачав жодної можливості підколоти свого найкращого друга. І, мушу визнати, робив це з величезним задоволенням.

Життя було майже ідеальним.

Майже.

Бо одного ранку мене знудило від улюбленого пирога.

Потім від запаху м’яти.

А потім Себастьян подивився на мене й почав усміхатися.

Дуже підозріло усміхатися.

Так я й дізналася, що вагітна.

Якщо чесно, я б ще довго бігала лісами.

Шукала пригоди. Збирала трави. І сперечалася з усіма можливими чудовиськами.

Але доля, схоже, вирішила, що з мене досить.

Найбільше засмутилася Вів’єн.

Вона ще кілька тижнів скаржилася, що тепер змушена шукати пригоди без мене.

Щоправда, Себастьян дуже швидко знайшов спосіб відволікти її від цієї трагедії.

І незабаром вона вже усміхалася набагато частіше, ніж бурчала.

А Едгар…

Едгар виглядав найщасливішою людиною в королівстві.

Особливо того дня, коли вперше взяв на руки нашу доньку.

Рудоволосу. Кучеряву. Із зеленими очима.

Тоді він подивився на мене й усміхнувся.

Так само, як колись у Академії.

— Знаєш, відьмочко.

— Що?

— Я дуже щасливий, що ти тоді переплутала рецепт.

Я засміялася.

Бо як не дивно, тепер була з ним повністю згодна.

І якщо випадково потрапити до Академії було найбільшою помилкою в моєму житті…

То це також виявилося найкращим, що зі мною коли-небудь траплялося.

Кінець.