Глава 15. Наш маленький секрет

Навчальний рік добігав кінця.

До останнього іспиту залишалися лічені дні.

До отримання ліцензії — ще менше.

Уся Академія готувалася до завершення семестру.

Студенти нервували.

Викладачі перевіряли роботи.

А я була дивно щасливою.

Можливо тому, що вперше за весь рік майже не думала про іспити.

Зате постійно думала про Едгара.

Що було значно небезпечніше.

Особливо якщо врахувати, що більшість вечорів ми проводили разом у його лабораторії.

Офіційно я допомагала йому з артефактами.

Неофіційно — ми просто шукали будь-який привід побути разом.

— Ти знову дивишся на мене.

Я підняла голову від креслень.

— Неправда.

— Правда.

— Самовпевнений.

— Красивий.

Я закотила очі.

Едгар виглядав надто задоволеним собою.

Особливо останнім часом.

І це страшенно дратувало.

Трохи.

Зовсім трішки.

— Ти взагалі збираєшся працювати?

— Уже працюю.

— Ні, ти заважаєш працювати мені.

— Це різні речі.

Я хотіла відповісти щось дуже розумне.

Не встигла.

Тому що він раптом забрав у мене олівець.

— Едгаре.

— Що?

— Віддай.

— Ні.

— Мені потрібно креслити.

— Тоді забери.

Він тримав олівець над головою.

Знаючи, що я не дістану.

Як дитина.

Серйозно.

Один із найталановитіших артефакторів королівства поводився як десятирічний хлопчисько.

— Ти нестерпний.

— Я знаю.

Я підвелася навшпиньки.

Він підняв руку ще вище.

— Едгаре!

— Амеліє!

— Я тебе зараз прокляну.

— Не вперше.

Я сердито потягнулася за олівцем.

І лише тоді зрозуміла, що опинилася занадто близько.

Зовсім близько.

Усмішка повільно зникла з його обличчя.

Моє серце миттєво прискорилося.

— Знайшла інший спосіб відволікти мене від роботи? — тихо запитав він.

— Можливо.

— Дуже підступно з твого боку.

— Хто б казав.

Він нахилився першим.

І цього разу я зовсім не збиралася відступати.

Поцілунок вийшов теплим.

Повільним.

Таким, від якого миттєво забуваєш про всі креслення, іспити та здоровий глузд.

Десь у коридорі грюкнули двері.

Ми одночасно відсахнулися.

А потім розсміялися.

— Дуже професійно, — зауважила я.

— Саме тому двері зачинені.

— А якщо нас побачать?

— Тоді мені доведеться вигадувати дуже переконливі пояснення.

— І які?

— Ще не придумав.

Я похитала головою.

Нестерпний чоловік.

————————————————————————

Того ж вечора Вів’єн без попередження зайшла до кабінету брата. І одразу примружилася.

— О ні.

Едгар навіть не підняв голови.

— Що цього разу?

— У тебе цей вираз обличчя.

— Який саме?

— Закоханого ідіота.

Запала тиша.

Потім Едгар відклав документи.

— Це дуже образливо.

— Але правдиво.

— Я тебе вижену.

— Не виженеш.

— Чому?

— Бо тоді доведеться пояснювати ректору, чому його заступниця вилетіла з вікна.

Едгар пирхнув. І це було достатньою відповіддю.

Вів’єн переможно всміхнулася.

Саме в цей момент до кабінету зазирнув Себастьян.

— Я почув сміх. Щось сталося?

— Так, — сказала Вів’єн. — Мій брат закохався.

— Нарешті.

— Себастьяне.

— Що?

— Ти мав мене підтримати.

— У чому?

— У моєму стражданні.

— Не бачу страждання.

Себастьян сів поруч із Вів’єн.

Занадто поруч.

Настільки поруч, що Едгар раптом замовк.

А потім повільно усміхнувся.

Бо вперше дещо зрозумів.

Те, як Себастьян дивився на його сестру, було підозріло знайомим.

Дуже підозріло.

І раптом перспектива майбутнього стала ще цікавішою.

Особливо тому, що тепер у нього з’явився чудовий привід підколювати найкращого друга до кінця життя.

І чомусь ця думка приносила майже стільки ж задоволення, як і поцілунки з однією рудою відьмочкою.