Глава 14. Весняний бал

Коли професор Едгар Вейн раптом зник з Академії на цілий місяць, ніхто особливо не здивувався.

Окрім мене.

Не те щоб мене це хвилювало.

Зовсім ні.

Просто було… дивно.

Ще дивніше стало, коли його місце зайняв професор Лукас Морроу.

Молодий артефактор із сусідньої академії.

Усміхнений.

Доброзичливий.

І абсолютно нормальний.

Першу ж мою роботу він розглядав хвилин десять.

Потім ще раз.

Потім покликав мене до столу.

— Це ваша робота, міс Блеквуд?

— Так.

— Ви самі її зробили?

— Так.

— Без сторонньої допомоги?

— Так.

Він мовчав ще кілька секунд.

— І професор Вейн ставив вам незаліки?

— Постійно.

Професор Морроу повільно потер підборіддя.

— Дивно.

— Що саме?

— Або я нічого не розумію в кристалознавстві…

Він поставив підпис.

— …або ваш викладач був надто прискіпливим.

Уперше за весь навчальний рік я отримала відмінно.

А потім ще одну.

І ще.

Навіть Вів’єн почала дивитися на мене так, ніби я дивом вижила після стихійного лиха.

— Якщо чесно, — зізналася вона, — я вже давно не розумію, чому Едгар валив тебе на кожному іспиті.

— Я теж.

І чомусь ця думка дратувала мене більше, ніж мала б.

———————————————————————————-

Через місяць Академія готувалася до головної події весни.

Весняного балу.

Усі навколо тільки про нього й говорили.

Студентки обирали сукні.

Студенти шукали пари.

А я намагалася не звертати уваги на те, що Раян уже третій день поспіль нагадував мені про бал.

— Ти ж прийдеш?

— Так.

— І зі мною?

— Так.

— Просто перевіряю.

— Раяне.

— Так?

— Якщо ще раз запитаєш, я передумаю.

Він засміявся.

І пообіцяв мовчати.

Не стримався навіть п’ять хвилин.

——————————————————

Бал був прекрасним.

Музика.

Світло магічних ліхтарів.

Квіткові гірлянди.

Сотні студентів.

І я майже чудово проводила час.

Майже.

Тому що двері раптом відчинилися.

І до зали увійшов Едгар Вейн.

Серце зрадницьки стиснулося.

О ні.

Місяць.

Його не було цілий місяць.

І саме сьогодні він вирішив повернутися.

Чудово.

Просто чудово.

Він виглядав…

Ні.

Я не збиралася про це думати.

Абсолютно.

Тому я швидко відвернулася.

І саме тому не помітила, як його погляд одразу знайшов мене в натовпі.

—————————————————————————————
 

Едгар помітив Амелію майже відразу.

Руде волосся.

Зелена сукня.

Сміх.

І Раян Ланкастер поруч.

Настрій миттєво зіпсувався.

Знову.

Себастьян був правий.

Що лише ще більше дратувало.

Після години внутрішньої боротьби він нарешті наважився.

Всього лише танець.

Нічого складного.

Він рушив через зал.

Крок.

Другий.

Третій.

І майже дістався до Амелії.

Майже.

— Едгаре!

Він заплющив очі.

Селена Арден.

Звісно.

Хто ж іще.

Його колишня усміхалася так, ніби минуло не кілька років, а кілька хвилин.

— Селено.

— Я сумувала.

— Не сумніваюся.

Вона торкнулася його руки.

Занадто близько.

Занадто впевнено.

І саме в цей момент він побачив, як Амелія дивиться в їхній бік.

А потім різко відвертається.

І йде до виходу.

Його серце пришвидшилося.

— Вибач.

— Куди ти?

— Мені треба поговорити з однією дуже впертою відьмою.

————————————————————————-
 

Я стояла на балконі.

Зла.

Дуже зла.

І зовсім не тому, що професор Вейн увесь вечір усміхався якійсь жінці.

Зовсім ні.

Абсолютно ні.

— Ти втекла.

Я застогнала.

— Ви переслідуєте мене?

— Іноді виникає така потреба.

— Чого ви хочете?

— Танець.

Я різко обернулася.

— Що?

— Подаруй мені танець

— Я нічого вам не винна.

— Винна.

— Я не погоджуюсь.

— Зате я погоджуюсь.

— Це не так працює.

Він усміхнувся.

І це тільки сильніше мене розлютило.

— Повертайтеся до своєї супутниці.

— Ревнуєш?

— Що?!

— Ревнуєш.

— Не ревную!

— Звісно.

— Не ревную!

— Як скажеш.

— Вона буквально висіла на вас!

Запала тиша.

Ой.

Я сама не зрозуміла, що сказала.

А судячи з виразу його обличчя, він теж.

— Амеліє…

— Ні.

— Ревнуєш.

— Ні!

— Ви найнестерпніша людина, яку я знаю!

— А ти найвпертіша.

Я відкрила рот для нової образи.

Не встигла.

Тому що Едгар раптом зробив крок уперед.

Потім ще один.

І опинився зовсім близько.

— Місяць, — тихо сказав він.

— Що?

— Місяць я намагався забути тебе.

Моє серце завмерло.

— І?

— Не вийшло.

Світ навколо ніби стих.

Залишився лише він.

Його погляд.

І моє шалено швидке серцебиття.

— Це дуже погана ідея, професоре.

— Знаю.

— Жахлива.

— Так.

— Тоді чому…

— Бо я втомився вдавати.

Він дивився на мене так, ніби бачив лише мене.

І нікого більше.

Моє серце калатало так голосно, що я була майже впевнена — він теж його чує.

— Едгар…

Уперше без «професоре».

І щось у його погляді одразу змінилося.

Стало м’якшим.

Теплішим.

Небезпечнішим.

— Скажи, що тобі байдуже, — тихо попросив він.

Я відкрила рот.

І не змогла.

Тому що це була б брехня.

Найбільша брехня в моєму житті.

Запала тиша.

Легка весняна нічна прохолода ворушила мої кучері.

Десь у залі грала музика.

Але все це раптом стало далеким і неважливим.

Залишилися тільки ми.

— Ось бачиш, — ледь усміхнувся він.

— Не будь таким задоволеним собою.

— Пізно.

Я хотіла обуритися.

Справді хотіла.