Глава 13. Проблема не в зіллі

— Ти закохався.

— Ні.

— Закохався.

— Ні.

— Едгаре.

— Вів’єн.

Сестра сиділа навпроти й виглядала надто задоволеною собою.

Це дратувало.

Дуже.

— Ти примчав на ярмарок через дівчину.

— Через вибух.

— Через дівчину.

— Через вибух.

— Через дівчину.

— Вийди.

— Звернися до цілителя.

Едгар підняв голову.

— Навіщо?

— Щоб потім не казати, що я була неправа.

— Ти і зараз неправа.

— Авжеж.

На жаль, вона не збиралася відступати.

А найгірше полягало в тому, що її слова засіли в голові.

Тому вже за годину він сидів у кабінеті Себастьяна Рейна.

Свого друга.

Цілителя.

І людини, яка мала підтвердити очевидне. Що проблема в залишковому ефекті зілля. І більше ні в чому.

— Розкажи ще раз, навіщо ти прийшов?

— Перевірка.

— На що?

— Магічний вплив.

— Досі?

— Так.

Себастьян довго дивився на нього.

Потім важко зітхнув.

— Ти безнадійний.

— Перевір.

— Як накажете, професоре.

Обстеження тривало майже годину.

Сканування аури.

Діагностика магічних каналів.

Перевірка пам’яті чар.

Пошук залишків приворотів.

Навіть кров довелося здати.

Під кінець Едгар уже почав втрачати терпіння.

— Ну?

Себастьян відклав останній аркуш.

— Вітаю.

— З чим?

— Ти абсолютно здоровий.

Едгар насупився.

— Перевір ще раз.

— Перевірив чотири.

— Це неможливо.

— Чому?

— Тому що…

Він замовк.

Тому що відповідь звучала б безглуздо.

Тому що він не міг перестати думати про одну студентку.

Про її сміх.

Про руде волосся.

Про зелені очі.

Про те, як вона дивилася на того блондина.

І це не мало жодного сенсу.

Себастьян уважно спостерігав за ним.

А потім раптом усміхнувся.

Небезпечно.

— О.

— Не починай.

— Це не зілля.

— Себастьяне.

— Це навіть не магія.

— Замовкни.

— Це звичайнісінькі ревнощі.

— Я викладач.

— Так.

— Вона студентка.

— Так.

— Це неможливо.

— Зазвичай саме так і виглядають почуття.

Едгар потер перенісся. Йому раптом дуже захотілося піти. Бажано кудись далеко.

— Ти не допомагаєш.

— Допомагаю.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Добре, тоді скажи чесно.

Себастьян нахилився вперед.

— Як звати дівчину?

— Не твоя справа.

— Рудоволоса?

Едгар завмер.

— Вів’єн уже розповіла?

— Вів’єн розповіла половині міста.

Запала тиша.

— Я ненавиджу свою сестру.

— Ні.

Себастьян усміхнувся.

— Ти просто закохався.

І це було значно страшніше за будь-яке зілля пристрасті.