Глава 10. Дуже підозрілий блондин

Життя нарешті почало налагоджуватися. Ну, наскільки це можливо, коли тебе ненавидить кристалознавство і один конкретний професор.

Після чергового незаслуженого незаліку я вирішила, що більше не витрачатиму нерви на Едгара Вейна.

Якщо йому подобається псувати мені життя — будь ласка. Мені й без нього було чим зайнятися.

Наприклад, одним дуже наполегливим блондином.

Раян Ланкастер з’являвся всюди.

У бібліотеці.

У їдальні.

У коридорах.

Одного разу я навіть знайшла його біля гуртожитку.

— Ти мене переслідуєш?

— Романтики назвали б це долею.

— А викладачі Академії — порушенням дисципліни.

Він лише засміявся.

І чомусь це зовсім не дратувало.

Раян був легким у спілкуванні, веселим.

І не ставив мені незаліки кожного тижня. Що вже було величезною перевагою.

Саме тому я не бачила проблеми в тому, щоб кілька разів погуляти з ним територією Академії.

Проблему бачив хтось інший. І, як виявилося, дуже серйозну.

Все почалося після занять.

Я якраз виходила з бібліотеки разом із Раяном, коли мене різко окликнули.

— Міс Блеквуд.

Я застогнала.

Раян теж виглядав так, ніби впізнав голос.

Професор Вейн стояв біля сходів. І виглядав відверто незадоволеним.

— Пане професоре, — ввічливо привітався Раян.

— Ланкастер.

Якщо можна було вимовити чуже прізвище як образу, то Едгар щойно це зробив.

— Амеліє. На хвилину.

Я зітхнула.

— Не хвилюйся, — усміхнувся Раян. — Якщо не повернешся через годину, я повідомлю рятувальників.

Я ледве стримала сміх.

А ось професор — навіть не намагався виглядати спокійним.

Щойно ми залишилися самі, він схрестив руки на грудях.

— Що це було?

— Розмова?

— Не прикидайтеся.

— Тоді не знаю.

Його очі небезпечно звузилися.

— Ви знову це зробили?

Я кліпнула.

— Що саме?

— Зілля.

Запала тиша.

— Вибачте… що?

— Ви чудово мене почули.

Я дивилася на нього кілька секунд.

Потім ще кілька.

А потім зрозуміла.

— Ви серйозно?

— Абсолютно.

— Ви думаєте, що я дала зілля пристрасті Ланкастеру?

— Його поведінка виглядає підозріло.

— Він просто запросив мене на побачення!

— Саме це мене й турбує.

Я відчула, як починаю закипати.

— Ви неймовірний.

— Дякую.

— Це був не комплімент.

— Амеліє…

— Ні, тепер послухайте мене.

Я зробила крок уперед.

— Ви справді вважаєте, що кожен чоловік, якому я подобаюся, автоматично стає жертвою моїх експериментів?

Судячи з виразу його обличчя…

Саме так він і вважав.

Мені захотілося кинути в нього чимось великим і бажано твердим.

— Неймовірно.

— Я лише перевіряю можливі варіанти.

— Ну звісно.

— Це питання безпеки.

— Це питання вашої дурості!

Він відкрив рот.

Але я вже розвернулася.

— Амеліє!

— Знайдіть собі іншу відьму для звинувачень, професоре!

І цього разу я навіть не озирнулася.