Глава 9. Незаслужений незалік

Після історії з протиотрутою я вирішила, що досить.

Якщо професор Вейн вважає мене безнадійною в кристалознавстві, то я стану найкращою студенткою на курсі.

На зло йому.

І собі заодно.

Саме тому вже наступного дня я відловила Вів’єн Вейн біля бібліотеки.

— Мені потрібна допомога.

Сестра професора підозріло примружилася.

— Ти хвора?

— Ні.

— Тоді чому просиш допомогти з кристалознавством добровільно?

— Тому що не хочу померти дурною.

— Поважна причина.

Так почалися мої страждання.

Щодня після занять ми сиділи в бібліотеці, лабораторіях або навіть у кав’ярні біля Академії.

Я вивчала структури кристалів.

Типи магічних потоків.

Схеми накопичення енергії.

Властивості артефактів.

Інколи мені здавалося, що мій мозок ось-ось втече від мене.

Але поступово почало виходити.

Вперше в житті.

Через три тижні я створила амулет, який не вибухнув.

Через місяць — той, що не намагався нікого вкусити.

А ще через два тижні навіть Вів’єн виглядала враженою.

— Амеліє.

— Що?

— Це дуже хороша робота.

Я гордо усміхнулася.

— Знаю.

— Ні, серйозно. Настільки хороша, що Едгар не зможе знайти недоліки.

Як же ми помилялися.

Професор Вейн мовчки крутив мій амулет у руках.

Довго.

Дуже довго.

Підозріло довго.

Я вже почала нервувати.

— Ну?

— Цікава робота.

— Дякую.

— Незалік.

Я ледь не впустила щелепу.

— Що?!

Навіть Вів’єн, яка стояла поруч, витріщилася на брата.

— Едгаре.

— Що?

— Ти жартуєш?

— Ні.

— Але вона все зробила правильно.

— Не все.

— Що саме неправильно?

Професор задумався. На цілу хвилину.

Погана ознака.

— Загальна концепція.

— Яка концепція?!

— Загальна.

Я повільно почала закипати.

Вів’єн теж.

— Брате.

— Так?

— Ти зараз вигадав це.

— Не вигадав.

— Вигадав.

— Не вигадав.

— Едгаре, я буквально допомагала їй це робити.

— Співчуваю.

— ЕДГАРЕ!

Я ще ніколи не бачила, щоб Вів’єн хотіла вбити власного брата.

Але сьогодні був саме той день.

Пізніше, коли ми виходили з аудиторії, вона похитала головою.

— Не розумію його.

— Я теж.

— Робота справді чудова.

— Я знаю.

— Він мав поставити відмінно.

Я сумно усміхнулася.

— Схоже, професор Вейн просто мене ненавидить.

Ми не бачили, що за дверима залишився стояти сам Едгар.

І що після моїх слів він виглядав так, ніби це було останнє, що він хотів почути.