Глава 7. Від професора не сховаєшся

Після тієї катастрофи в лабораторії я прийняла єдине розумне рішення.

Почала ховатися від професора Вейна.

Виявилося, що це значно складніше, ніж здається.

По-перше, він викладав у мене дві дисципліни.

По-друге, Академія була не такою вже й великою.

По-третє, цей чоловік мав дивовижну здатність з’являтися саме там, де я найменше хотіла його бачити.

Тому наступні кілька днів я жила дуже обережно.

Обходила лабораторії десятою дорогою.

Сідала на останні парти.

Ходила на обід у незручний час.

Навіть почала користуватися запасними сходами за бібліотекою, якими зазвичай пересувалися тільки привиди.

Привиди, до речі, виявилися набагато приємнішими за професора.

Принаймні вони не дивилися на мене так.

Кілька днів усе йшло чудово.

Я майже повірила, що зможу пережити цей кошмар.

А потім доля вирішила посміятися наді мною.

Я буквально врізалася в Едгара Вейна за рогом коридору.

Мої книги розлетілися по підлозі.

— Амеліє.

О ні.

Я впізнала цей голос раніше, ніж підняла голову.

— Професоре.

— Ви мене уникаєте.

— Ні.

— Брешете.

— Трохи.

Він важко зітхнув.

Я намагалася дивитися куди завгодно, тільки не на нього.

На стіну.

На підлогу.

На вазон.

Особливо на вазон.

— Нам потрібно поговорити.

— Про кристали?

— Ні.

— Тоді не потрібно.

— Амеліє…

На щастя, саме в цей момент коридором пронеслася Марта.

Моя люба.

Моя прекрасна.

Моя найкраща подруга.

— Амеліє! Я тебе всюди шукаю!

Не знаю, навіщо вона мене шукала.

Не знаю, чи справді шукала.

Але я була готова поставити їй пам’ятник.

— Марто! — вигукнула я так радісно, ніби не бачила її десять років. — Я теж тебе шукала!

Подруга підозріло примружилася.

— Справді?

— Авжеж.

Я вже схопила її під руку.

— Нам терміново треба йти.

— Куди?

— Не знаю. Але терміново.

Перш ніж професор встиг щось сказати, я буквально потягнула Марту геть коридором.

І лише коли ми опинилися на іншому кінці Академії, дозволила собі видихнути.

— Амеліє.

— Так?

— Ти поводишся дуже дивно.

— Знаю.

— Це через професора Вейна?

Я мало не впала зі сходів.

— Що?!

— Останнім часом ви дивитесь один на одного так, ніби або закохані, або збираєтесь убити одне одного.

— Давай залишимо інтригу.

Того вечора я довго сиділа у своїй кімнаті.

Переді мною лежали десятки книг із зіллєваріння.

Поряд стояв казан.

А в голові крутилася лише одна думка.

Так більше тривати не може.

Якщо професор не здатен створити протиотруту, то доведеться зробити це мені.

Самій.

Таємно.

І бажано до того, як він остаточно втратить здоровий глузд.

Або я.

Хоча якщо чесно, у моєму випадку було вже трохи запізно.

Я відкрила першу книгу.

— Ну що ж, професоре Вейн, — пробурмотіла я. — Схоже, рятувати вас доведеться мені.

І цього разу я дуже сподівалася нічого випадково не додати в казан.