Глава 6. Небезпечна близькість

Я вже збиралася втекти.

Справді.

Навіть зробила крок до дверей.

— Міс Блеквуд.

Його голос пролунав надто близько.

Я обернулася.

Професор стояв навпроти. Небезпечно близько. І виглядав зовсім не так, як зазвичай.

Ні суворого погляду.

Ні холодної стриманості.

Лише втома.

І дивна рішучість.

— Професоре?..

— Це зілля мене доконає.

Я нервово ковтнула.

— Не думаю, що все настільки погано.

— Ви не розумієте.

Його губи стиснулися.

— Увесь день я намагаюся поводитися так, ніби нічого не відбувається.

Серце зрадницьки прискорилося.

— І як успіхи?

— Жахливо.

Я мало не посміхнулася.

— Ох.

— Саме «ох».

На мить між нами запала тиша.

Я раптом усвідомила, наскільки близько ми стоїмо.

Настільки, що могла розгледіти золотаві цяточки в його темних очах.

Настільки, що відчувала легкий запах м’яти й магічних еліксирів.

Настільки, що стало важко дихати.

— Амеліє…

Просто Амеліє.

І чомусь від цього стало ще небезпечніше.

Я підняла голову. І зустрілася з ним поглядом.

Невдале рішення. Дуже невдале. Бо відвести очі вже не вийшло.

Світ навколо ніби стих.

Залишилися лише ми.

І ця дивна напруга між нами.

— Це все зілля, — тихо сказала я.

— Можливо.

Але чомусь його голос звучав не надто переконливо.

Моє серце калатало десь у горлі.

— Професоре…

— Едгар.

Я завмерла.

— Що?

— Зараз просто Едгар.

І від цієї фрази мені стало ще спекотніше.

На кілька секунд ніхто з нас не рухався.

А потім він обережно торкнувся пальцями мого підборіддя.

Наче давав мені можливість відступити.

Я не відступила.

Його погляд опустився на мої губи.

І в наступну мить він нахилився ближче.

Поцілунок був коротким.

Обережним.

Наче він сам не був упевнений, що це відбувається насправді.

Але від того не менш небезпечним.

Коли він відсторонився, я кілька секунд просто дивилася на нього.

Не знаючи, що сказати.

Не знаючи, що думати.

Не знаючи, як тепер дивитися йому в очі на лекціях

— Це дуже погана ідея, — нарешті прошепотіла я.

— Так.

— Просто жахлива.

— Безперечно.

Ми помовчали.

— Тоді чому мені зовсім не хочеться шкодувати?

І судячи з того, як Едгар усміхнувся, не мені одній.