Глава 5. Підозріло гарний настрій професора

Наступного дня я прокинулася в чудовому настрої.

По-перше, мене не відрахували.

По-друге, мене не заарештували.

По-третє, за ніч до моєї кімнати не увірвався розлючений професор Вейн із криком: «Це ти!»

Отже, справи були не такі вже й погані.

Навіть чудові.

Настільки чудові, що я наспівувала пісеньку дорогою до Академії.

Щоправда, настрій почав псуватися, коли я побачила професора.

Він стояв біля входу.

І дивився прямо на мене.

Я ледь не перечепилася через власний поділ спідниці.

 Ні. Спокійно.

Він дивиться не на мене.

Він дивиться…

На двері.

На дерево.

На небо.

На будь-що.

Тільки не на мене.

Професор підняв руку.

І привітався.

Зі мною.

Особисто.

Першим.

Я завмерла.

— Доброго ранку, міс Блеквуд.

Я ледь не врізалася в колону.

— Д-доброго ранку.

Він усміхнувся.

УСМІХНУВСЯ.

О ні.

О ні-ні-ні.

Протиотрута явно не подіяла.

— Ви добре спали? — поцікавився він.

Я підозріло примружилася.

— Навіщо вам це знати?

— Просто запитав.

— Чому?

— Тому що хвилююся.

Я мало не впала вдруге.

Професор теж ніби зрозумів, що сказав щось не те.

Його усмішка зникла.

Обличчя знову стало звично суворим.

— Тобто як викладач хвилююся за успішність студентів.

— А-а-а…

— Саме так.

Брехун.

Я була відьмою.

Я прекрасно бачила, коли люди брешуть.

І зараз професор брехав так невміло, що мені стало навіть трохи шкода його.

Трохи.

Зовсім трішки.

На лекції стало ще гірше.

Для мене.

І для нього.

Тому що кожного разу, коли я піднімала руку, він дивився тільки на мене.

Коли я відповідала — слухав тільки мене.

Коли я випадково впустила олівець — підняв його раніше, ніж я встигла нахилитися.

До кінця заняття вся аудиторія вже дивилася на нас із підозрою.

Особливо моя подруга Марта.

Після лекції вона схопила мене за лікоть.

— Амеліє.

— Що?

— Чому професор Вейн дивиться на тебе так, ніби ти його улюблена студентка?

Я нервово засміялася.

— Не вигадуй.

— Амеліє.

— Що?

— У нього погляд закоханого цуценяти.

Я поперхнулася повітрям.

— Не кажи дурниць.

— Я серйозно.

— Це неможливо.

— Чому?

Тому що я випадково опоїла його зіллям пристрасті.

Але вголос я цього, звісно, не сказала.

Натомість лише нервово посміхнулася.

І саме в цей момент за нашими спинами пролунав голос професора Вейна:

— Міс Блеквуд, затримайтеся на хвилину.

Я заплющила очі.

Схоже, чудовий ранок офіційно закінчився.