Глава 3. Зілля пристрасті та його наслідки

— Хто б це не зробив, — холодно промовив професор Вейн, — я особисто подбаю про його відрахування.

Я ледь не впустила стілець.

На щастя, професор був надто зайнятий власною люттю, щоб помітити мою реакцію.

— Звичайно, якщо знайдете винуватця, професоре, — пискнула я.

— Знайду.

Ох.

Мені настав кінець.

За пів години я вже стояла в лабораторії кристалознавства разом із ним. На столі лежали десятки довідників, колби, порошки та кілька флаконів із протиотрутами.

Професор виглядав незадоволеним.

Ще більш незадоволеним, ніж зазвичай.

А це вже було досягненням.

— Теоретично я мав би вже позбутися ефекту, — бурмотів він, переглядаючи записи. — Але зілля поводиться нестандартно.

— Можливо, рецепт був авторський?

— Автору краще молитися всім богам одразу.

Я ковтнула.

— А що не так із рецептом?

— Я не знаю.

Він різко закрив книгу.

— У цьому й проблема. Базову формулу я визначив. Але там був ще якийсь додатковий інгредієнт.

Моє серце впало кудись у черевики.

Додатковий інгредієнт.

Звичайно.

Той самий корінь.

Я згадала, як під час приготування до казана випадково впав шматочок кореня місячної омели. Рідкісної відьомської рослини, яка підсилювала будь-які емоційні чари.

Я тоді подумала: «Та що від нього буде?»

Тепер я знала відповідь. Дуже багато чого.

— Якщо я не визначу всі складники, — продовжив професор, — то не зможу створити точну протиотруту.

— Зрозуміло.

— Тому винуватець мені потрібен.

— Дуже прикро.

— Надзвичайно.

Я вирішила, що мовчати — чудова стратегія.

Особливо якщо альтернатива передбачала втрату ліцензії відьми ще до того, як я її отримаю.

Після кількох годин досліджень професор відпустив мене.

Я повернулася до кімнати в гуртожитку абсолютно виснаженою.

Якщо чесно, мене мучило сумління.

Зовсім трішки.

Добре.

Можливо, не зовсім трішки.

Але я все ще не збиралася зізнаватися.

Перед сном я ще довго дивилася в стелю. Професор так і не викликав мене більше того дня. Не шукав. Не допитував. Не погрожував.

Можливо, він таки знайшов протиотруту. Можливо, усе вже закінчилося.

З цією надзвичайно оптимістичною думкою я й заснула.

Абсолютно не підозрюючи, що для професора Вейна все тільки починається.