Глава 1. Угода з ректором

Мене звати Амелія, і я відьма.

Справжня відьма. Не якась там випускниця академії, не магістрка чаклунства і навіть не учениця. У моєму містечку відьми навчалися по-старому: від бабусі до онуки, від казана до казана, від прокльону до прокльону.

Я чудово варила зілля.

Могла наворожити майбутнє по чайному листю, попелу, картах, кісточках і навіть по тому, як сусідський кіт дивиться на місяць.

Я знала сотні трав.

Могла зняти пристріт.

Могла наслати легеньке невезіння на людину, яка мене дратувала.

Але одного дня я абсолютно випадково опинилася в Магічній Академії.

І це була найжахливіша випадковість у моєму житті.

Після трьох днів суперечок із ректором ми уклали угоду.

Якщо я складу всі іспити на відмінно і доведу, що справжня відьма може обійтися без академічного навчання, мене відпустять додому.

Якщо ні — доведеться вчитися.

Я погодилася.

Тоді це здавалося легкою справою.

Якою ж наївною я була.

Перші предмети пролетіли без проблем.

Теорія магії? Відмінно.

Зіллєваріння? Найвищий бал.

Пророкування? Професорка попросила мене більше не передбачати результати її любовних пригод.

Навіть предмет під назвою «Практичне виживання під час переслідування монстрами» я склала.

Досі не розумію, навіщо він існує.

Потрібно було три години бігати лісом від голодного болотяного вепра.

Мені поставили відмінно за швидкість.

Вепру поставили двійку за старанність.

Але був один предмет.

Кристалознавство. Моє прокляття. Мій жах. Моя особиста катастрофа.

Я ненавиділа кристали.

Кристали ненавиділи мене.

На цьому ми були одностайні.

Потрібно було створювати амулети, накопичувачі магії, складні артефакти.

Я ж дивилася на ці камені й бачила лише гарні блискучі штуки.

Скільки я не намагаласяся, нічого не виходило.

Мій останній амулет вибухнув.

Попередній розплавився.

А ще один чомусь почав співати непристойних пісень кожного разу, коли хтось проходив повз.

І все це оцінював професор Едгар Вейн.

Молодий. Високий. Чорнявий. Неймовірно гарний. І неймовірно впертий.

Я перепробувала все.

Абсолютно все.

Подарувала йому рідкісний амулет із нашого містечка. Не допомогло.

Подружилася з його молодшою сестрою. До речі, теж відьмочкою. Рудою, як і я.

Тільки в неї очі були карі, а в мене — зелені, як у всіх поважаючих себе казкових відьом. Не допомогло.

Я навіть кілька разів спеціально сідала на першій парті. Не допомогло.

Професор дивився на мене так само суворо, як і раніше.

— Ваш амулет нестабільний, міс Амеліє.

— Але він красивий.

— Він намагається вкусити мене.

— Це характер.

Він поставив мені незадовільно.

Знову.

Тоді я зрозуміла.

Потрібно діяти хитріше.

Зілля для зачарування. Невелике. Легке. Безпечне. Просто щоб він став трохи добрішим. Трохи прихильнішим. Трохи менш схожим на ожилу кам’яну статую.

У рецепті було написано: «Половина серця змії». Проблема була в тому, що в мене вже був відрізаний шматочок. І він був трохи більший за половину. Зовсім трохи. Майже непомітно.

Ну добре. Помітно. Але не настільки ж критично. Правда?

Виявилося — критично.

Дуже критично.