Епілог✨

Артем

Сьогодні цілий день я ходив у легкому тумані, відчуваючи страшенне хвилювання. Я намагався вдавати, що все під контролем: пив чай, дивився у вікно, навіть намагався щось читати… але думки поверталися тільки до одного: першого побачення.

“Перше побачення з Євгеном… Збожеволіти можна”, — подумки повторював я.

Коли настав вечір, я не міг ні сидіти, ні стояти. Долоні пітніли, серце билося в горлі, а в голові раз по раз спливали наші вчорашні зізнання. Я йшов до катка, і кожен сніжок, що торкався мого обличчя, повертав до реальності: це справді відбувається. Не сон і точно не фантазія.

Погода була ідеальна: м’який морозець, повітря пахло зимою, вогники навколо катка мерехтіли. Я навіть зупинився на кілька секунд, щоб просто насолодитися цією миттю. І тоді… з’явився Євген. У теплій куртці, з легким рум’янцем на щоках від холоду, з тою м’якою посмішкою, яку я тепер знав набагато краще.

Я, здається, забув, як дихати.

Євген підійшов повільно, ніби теж ніяковів, і на кілька секунд ми просто дивилися один на одного. І в цьому мовчанні було більше тепла, ніж у всіх зимових вогниках навколо.

— Привіт, — сказав він тихо.

— Привіт… — ледве видихнув я.

А потім ми обійнялися, трохи невпевнено, трохи смішно, але так щиро. І я відчув його тепло, і все в мені заспокоїлося. Так, я можу так. Я хочу так.

Каток був казковий. Лід світився від світла ліхтарів, навколо кружляли люди, сміялися діти, десь грала тиха новорічна музика. А ми… ми трималися за руки й робили перші кроки по льоду. Спершу невпевнено, а потім сміливіше.

Я кілька разів ледь не впав, а одного разу таки впав і Євген простягнув мені руку, а я, тримаючись за нього, піднявся сміючись.

— Ти точно не пошкодував, що погодився? — запитав він, коли ми кружляли повільно, майже синхронно.

— Євгене… — я стиснув його пальці сильніше. — Я не міг мріяти про краще.

Чоловік подивився на мене так, як я мріяв багато років. І тепер цей погляд був для мене. Без заборон. Без страху.

Сніжинки падали на наші плечі, на волосся, на руки, що не роз’єднувалися ні на мить. Ми сміялися, каталися, знову падали, знову трималися одне за одного. Цей вечір був ніби маленькою казкою, у якій світ дозволив нам бути щасливими.

І коли ми стояли, втомлені, але щасливі, я зрозумів одне: це тільки початок.

***

Євген

Ми вийшли з катка такими зарядженими й водночас щасливими. Я не пам’ятаю, коли востаннє так багато сміявся, щиро, без думок про пари, дедлайни, перевірки робіт. Зараз поруч зі мною був Артем, і це дивним чином робило світ легшим, теплішим, яскравішим.

Ми пішли до кав’ярні неподалік. Всередині пахло кавою, шоколадом і свіжою випічкою. Ми взяли по гарячому напою, сіли за столик біля вікна, і я ледь повірив, що тепер між нами немає бар’єрів. Жодних ярликів, ролей, рамок.

І стало… легко. Неймовірно легко.

Ми говорили про все: про улюблені фільми, про зиму, про плани на свята, про дитячі спогади. І щоразу, коли Артем сміявся, я ловив себе на думці, що хочу чути цей сміх кожного дня. Він говорив швидко, емоційно, жестикулюючи руками й мені хотілося торкатися цих рук знову й знову.

І я торкався. Непомітно погладжував його пальці, коли вони лягали на стіл. Артем посміхався у відповідь так тепло, що це розтопило б будь-який лід.

Я дивився на нього і відчував, як закохуюся ще більше. Хоч здавалося, що вже нікуди, але кудись знаходилося.

Після кав’ярні ми вийшли в вечірнє місто. Сніжинки падали густіше, ліхтарі світили м’яко, і все навколо виглядало, як у фільмі. Артем узяв мене за руку, і я відчув той спокій, якого мені так бракувало багато років.

Ми йшли мовчки, але це мовчання було правильним, повним невимовлених, але зрозумілих речей. І коли ми зупинилися під ліхтарем, я на мить просто дивився на Артема: на легкий рум’янець від холоду, на сніжинки у волоссі, на очі, що світилися довірою й ніжністю.

Я підняв руку, торкнувся його щоки. Хлопець зробив крок ближче, ніби сам шукав цього дотику.

І я поцілував його. Так ніжно, так солодко, ніби вперше в житті. Можливо, це й справді було вперше, не технічно, а по-справжньому. Бо вперше я цілував людину, яку хочу тримати за руку завтра, післязавтра і далі.

Його губи були теплими, трохи тремтливими. Артем відповів так м’яко, так довірливо, що десь під грудьми розгорнулося щось неймовірно тепле й тихе.

Коли ми відсторонилися, Артем посміхнувся так по-дитячому щасливо, що я відчув, як у мені розчиняються всі страхи.

Ось така вона наша історія кохання. Тиха, ніжна, солодка. І така правильна, що я навіть не знаю, чим заслужив на цю мить. Але знаю одне: я хочу, щоб вона тривала завжди.

Дякую, любі, за прочитання ❤️

Бажаю вам цієї зими якомога більше ніжності, тепла та затишку.