Розділ 5✨

Артем

Я сидів із заплющеними очима, бо інакше просто не витримав би цього погляду. Слова, які я щойно вимовив, досі пульсували десь у грудях. Тепер вони належали не мені, вони були між нами, оголені, беззахисні, небезпечні.

Чесно, я чекав на будь-що: на обережний відступ, на холодний професійний тон, на те саме "це неможливо", яке я прокручував у голові ночами. Але замість того почув тихий, ледь здивований видих.

— Артеме… — голос Євгена був м’яким, теплішим, ніж я коли-небудь його чув. — Я… спершу не надав цьому значення. Думав, це просто студентська симпатія. Невинне захоплення. Таке минає, знаєш?

Я зрушив повіками, але не відкрив очей. Мені було страшно, дуже страшно.

— Але воно не минало, — продовжив він. — І кожного разу, коли я бачив тебе на парі… твою зосередженість, твою впертість, твою цю… — він тихо засміявся, — дитячу манеру хмуритися, коли щось не виходить… Я ловив себе на тому, що чекаю наступної зустрічі. Просто щоб знов тебе бачити.

У мене пересохло горло, але я нарешті змусив себе підняти погляд. Євген сидів поруч, ближче, ніж будь-коли. Його очі були такими м’якими, що я мало знов не заплющився.

— Я намагався це ігнорувати, — зізнався він. — Це неправильно. Це непрофесійно. Я переконував себе, що ти не можеш… що ти не повинен… Але що довше я намагався втекти, тим сильніше тягнуло назад до тебе.

Євген говорив не спиняючись і в якусь мить наші руки, абсолютно випадково, просто так вийшло, торкнулися. Спершу легким дотиком, мов промахнулися. А потім пальці Євгена зрушили, ніби несміливо шукаючи мої. Я завмер, а потім дозволив йому переплести наші пальці.

— Мені довелося визнати очевидне, — сказав Євген майже пошепки. — Я не хочу вдавати, що ти мені байдужий. Не хочу думати, що час усе загоїть. Бо кожен день робив тільки гірше… або краще. Залежно від того, як дивитись.

У мене перехопило подих.

— Євгене… — видихнув я, і голос мій зрадливо затремтів. — Це… це правда? Все це?

Він легенько стиснув мою руку у своїй.

— Правда, Артеме. Усе до останнього слова.

І я не втримався, посміхнувся. Так по-дурному, по-дитячому, так, ніби щойно отримав найкращий подарунок у житті. Мені хотілося сміятися, плакати, обійняти його й водночас сидіти абсолютно нерухомо, щоб не злякати цей момент. Бо здавалося, що варто мені зробити щось не так  і все розтане.

— Я… — я ковтнув повітря, намагаючись зібрати себе докупи, — я думав, що це тільки з мого боку.

Євген похитав головою.

— Ніколи не було тільки з твого.

І тоді хвиля тепла з голови до п’ят накрила мене повністю. Я більше не тремтів від страху, тільки від дивної, неймовірної піднесеності, від щастя, яке було таким раптовим, що я ледь міг у нього повірити.

Наші руки лежали між нами, переплетені, спокійні. І в цей момент я зрозумів, що, можливо… це не кінець якихось важливих років. А початок чогось зовсім іншого, ніжного, великого. І, можливо… абсолютно правильного.

***

Євген

Я ловив себе на думці, що давно так вільно не дихав. Наче з грудей нарешті зняли величезний камінь, який я роками тягав із собою, вдаючи, що його нема.

Артемова рука в моїй тепла, трохи тремтлива, але така рідна. Ми сиділи поруч і вперше між нами не стояло нічого: ні правил, ні ролей, ні внутрішніх заборон. Я дивився на Артема й думав, що ніколи не бачив, щоб хтось так світився зсередини.

Йому навіть нічого не треба було говорити, вся його ніжність, хвилювання, це смішне зісковзування погляду щоразу, коли він дивився на мене довше секунди… все це я відчував тепер так ясно.

Я повільно погладжував його руку великим пальцем, ніби перевіряв, що Артем справді тут, поруч, що це не чергова заборонена фантазія, яку я змушений ховати. Він був реальний. Теплий. Мій?

Хотілося вірити, що так.

— Артеме… — промовив я тихо, наче боявся, що голос зламає цей крихкий, майже священний момент. Він одразу підняв погляд. У цих очах було стільки світла, що мене пронизало теплою хвилею. — Я… хотів би запросити тебе на побачення.

Його пальці здригнулися в моїй долоні, від здивування чи радості, я не знав. 

— На побачення? — прошепотів Артем, наче боявся перепитати.

Я посміхнувся. Напевно, дуже м’яко, так, як посміхаються лише тоді, коли говорять щиру правду.

— Так. Хочу дізнатися тебе ближче. Не як студента… — я злегка стиснув його пальці, — а як людину, яка мені неймовірно подобається. Хочу бути поруч. Хочу… нарешті не стримуватися.

Артем ковтнув повітря, ніби йому на мить забракло слів. А потім його обличчя розквітло такою щирою, широкою посмішкою, що миттєво зняла в мені останні сумніви, страхи, залишки самоконтролю, за яким я ховався весь цей час.

— Так, — видихнув він, не вагаючись. — Я… так. Звичайно. Я й мріяти про це не міг.

І в цю мить мене накрило такою ніжністю, що я ледь стримав порив пригорнути його просто зараз. Наче щось у мені, давно зачерствіле, нарешті ожило. Наче весь цей час я ходив зі зломленою частиною себе і тепер, завдяки цьому хлопцеві, знайшов її й поставив на місце.