​​​​​​​Розділ 3✨

Артем

Коли двері зачинилися за останніми моїми одногрупниками, аудиторія раптом стала надто тихою. Простора, холоднувата, з легким запахом крейди й кави, та сама аудиторія, де я за шість курсів відсидів, мабуть, сотні пар. Але зараз все здавалося іншим. Наче повітря тут густіше, важче. Або це просто я занадто хвилююсь.

Євген залишився сидіти за своїм столом. Він подякував групі, побажав удачі на захисті, все як завжди. Ніби звичайний завершений іспит. Тільки для мене нічого не було звичайним.

— Артеме, підійдіть, — тихо покликав він. Я відчув, як усередині щось стиснулося. Підійти до Євгена – це завжди було випробуванням. І приємним, і складним водночас. 

Я підійшов, простягнув Євгену білет і став навпроти, на відстані витягнутої руки… хоча мені хотілося стояти або ближче, або дуже далеко. Бо ця золота середина ламала мене на частини.

Євген узяв мій білет, пробіг очима по запитаннях й підняв погляд.

— Готові? 

— Так… — хоча насправді я був готовий до будь-чого, крім цього погляду.

Я почав відповідати. Матеріал я знав добре, навіть не списував. У мене не було потреби. Але кожне слово давалося важче, ніж мало б. Бо коли Євген слухає тебе уважно, він робить це так, що здається: більше нікого й нічого у світі не існує.

Я говорив, а сам думав про все одразу. Про те, як шість років швидко промайнули. Про наші перші пари. Про те, як він колись похвалив мою роботу і я ходив, як на крилах. Про наші обміни посмішками, про рідкі короткі торкання, про те, що він пахне чимось терпким і дуже мужнім, про те, що скоро все це закінчиться.

Ще одне речення  і в мене раптом усе плутається. Я забуваю, що саме хотів сказати. Слова ніяк не хочуть складатися в якесь розумне речення. Я замовкаю й безпорадно дивлюся на нього.

Євген підіймає руку, зупиняючи мене.

— Достатньо. Ви добре підготувалися, — каже тихо, м’яко.

І я одразу відчуваю полегшення… і тривогу водночас.

— У мене буде для вас лише одне додаткове питання.

Я киваю. Горло пересихає. Чомусь це не звучить як звичайне додаткове питання на іспиті.

Погляд Євгена змінюється. Стає іншим, глибшим, серйознішим. Наче він нарешті дозволяє собі те, що стримував дуже довго.

Я стою нерухомо, ніби прибитий до підлоги, коли він нахиляє голову зовсім трохи, так знайомо, так по-євгенівськи, і тихо, без осуду, майже як подих, промовляє:

— Артеме… скажи чесно. Те, що ти відчуваєш до мене, це ж не просто повага?

Мене пронизує струмом.

Все стискається всередині так різко, що я навіть забуваю, як дихати. Повітря в аудиторії наче зникає, лишаючи тільки нас двох і це запитання, яке зависає між нами.

Мої щоки палають, серце б’ється так швидко, що я чую його у вухах. І в ту мить я розумію: Євген знав. Увесь цей час. Бачив мої поспішні погляди, мої дурні посмішки, мої спроби не дивитися на нього занадто ніжно. Він бачив усе те, що я намагався сховати шість років.

І зараз він питає не як викладач. Не як людина, від якої залежала моя оцінка. А як той, хто нарешті наважився торкнутися того, що між нами давно жило мовчки.

Мені хочеться сказати «так» одразу. Вилити на нього всі слова, які носив у собі стільки часу. Але я не можу навіть кліпнути. Я завис між страхом і надією, між тим, ким був, і тим, ким можу стати поруч з ним.

Переді мною кінець старої історії. І, може, початок нової.

Я стою, широко розплющеними очима дивлячись на Євгена, і, здається, в мені читається все: і сором’язливість, і тривога, і ота найщиріша любов, яку я стільки років боявся комусь показати.

І я знаю, цей момент змінить усе.