Розділ 1✨

Артем

Останній іспит. Я мав би хвилюватися через білет, через те, що за кілька днів матиму захист диплома, а там сам і диплом у руках, і нове життя, і всі ці «дорослі речі», яких я ніби й хочу, але водночас страшенно боюся. Шість курсів навчання позаду, стільки недоспаних ночей, стільки конспектів, кави, нервів… Здається, я мав би сидіти над відповідями й намагатися вичавити з себе бодай щось розумне.

Але замість цього я дивлюся на нього.

Євген Вікторович сидить за викладацьким столом, трохи нахилившись уперед, і щось гортає в телефоні. Губи час від часу ледь-ледь підіймаються, немов він стримує посмішку. Я б віддав усе на світі, щоб знати, хто або що там так його веселить. Можливо, якась дурниця з чату групи викладачів. Можливо, мем. Можливо… я навіть не знаю. Але той вираз на його обличчі змушує моє серце битися так, ніби я щойно пробіг марафон.

Навколо мене всі активно списують. Чесно кажучи, ніхто навіть не приховує. Останній іспит, магістри, кому хочеться валити людей, які через місяць уже не прийдуть сюди? І сам Євген це прекрасно розуміє. Вдає, що зайнятий, але я бачу, він усе помічає і просто мовчить.

Я згадав, як побачив його вперше. Перший курс, я – ще зелений, невпевнений у собі хлопець, який боявся викликатись відповідати навіть на власне прізвище. І він… трохи суворий, але зовсім не зверхній молодий викладач, який лише нещодавно прийшов в університет.

Тоді на першій парі я вирішив, що не маю права виглядати перед Євгеном дурнем. І почав готуватися так, ніби від цього залежить моє життя. Можливо, трохи залежало. Не життя, але щось у мені точно залежало від нього. Його увага до деталей, його спокій, його терпіння… Я ловив кожне слово Євгена, як щось важливе. І ловив кожен його погляд, хоча він, мабуть, і не здогадувався.

Коли курс закінчився, я ледь не панікував, бо не хотів прощатися. І почав обирати будь-які додаткові дисципліни, які Євген читав. Мені було все одно, що вчити, головне, що там буде він. Так ми й натрапляли одне на одного майже кожен семестр. 

Поступово почали жартувати. Євген запам’ятав моє ім’я не тому, що мусив, а просто… запам’ятав. Ми підписалися одне на одного в соцмережах, іноді переписувалися, нічого такого, кілька слів, якісь поради щодо робіт, інколи щось нейтральне. Але для мене це означало більше, ніж він міг коли-небудь уявити.

І зараз цей іспит… Наш останній контакт у статусі «студент-викладач». Після цього наші шляхи розійдуться, як би я не намагався вдавати, що все нормально. Не буде більше пар, де я тихо радію кожному його погляду. Не буде випадкових розмов у коридорах. Не буде цього дивного, ніжного стану, який я так довго носив у собі.

Я повільно переводжу погляд із білета на нього. Євген сидить спокійний, трохи втомлений, у теплій світлій кофті, яка чомусь страшенно пасує до його очей. За вікном падає сніг: великий, пухнастий, і коли світло ламп відбивається від сніжинок, усе виглядає майже нереально. Наче це не кінець, а початок якоїсь казки, яку я не наважуся собі дозволити.

Ловлю себе на тому, що знову розглядаю Євгена. Саме в цей момент він підіймає очі від телефону і помічає мій погляд.

Я завмираю, наче мене зловили на чомусь забороненому. Але Євген лише підводить одну брову, ніби каже: «Артеме, я все бачу». Не докірливо і не іронічно. А так, ніби йому давно вже зрозуміло, чому я так дивлюся.

Опускаю погляд у білет, вдаю, що намагаюся щось згадати, але думки розбігаються. Вони не хочуть слухатися. Не сьогодні і не зараз, коли все всередині стискається від майбутньої розлуки.

Я чую, як хтось з одногрупників тихо сміється, шепоче сусідці відповідь, і це повертає мене на мить до реальності. Але мій погляд усе одно знову тягне до Євгена. Я не можу сам собі збрехати: я хочу запам’ятати його таким комфортним. Саме таким у цю мить.

Його погляд, який я зловив, не відпускає. Він чомусь затримується, теплішає, ніби Євген також щось думає, але не може дозволити собі сказати. Не тут, не зараз.

І я ловлю себе на думці, що боюся не самого іспиту, не диплома, не невідомого майбутнього. Я боюся того, що цей погляд зникне. Що завтра ми просто чемно попрощаємося й підемо різними дорогами.

Я змушую себе вдихнути глибше, стискаю ручку, ніби вона може втримати мене на іспиті і все одно у голові тільки Євген. Його посмішка. Його голос. Його «Артеме», вимовлене надто ніжно…

Ось так я й сиджу: з білетом перед очима… і з серцем, яке не хоче відпускати людину, яку ніколи не мало права любити.

І саме тому цей момент такий болючий. Бо я знаю: коли Євген дивиться на мене так уважно, як зараз – це точно не випадковість.