Розділ 4

Торкнувшись книги, Ліна не відчула обкладинки. Відчула… себе. Іншу. Старішу. Зламану й цілісну водночас. Ту, що колись тремтіла біля обеліска, і ту, що вже була тут — з кров’ю на руці, з криком у грудях, з іменем, викресленим із пам’яті.

Це не було бачення — радше розщеплення. Якби хтось розламав її істоту на кілька частин, і кожна з них жила власним болем, дихала в різні боки. Вона ніби стояла одночасно в тисячі просторів, і всі вони мали її обличчя.

Світ перевернувся навиворіт.

Вежа затремтіла, хоч жоден камінь не ворухнувся. Те, що жило в стінах, раптом вийшло назовні — не в тілі, а в пам’яті. Як чужа тінь у власному дзеркалі.

Почався рух — не фізичний, але відчутний. Простір довкола ніби дихав і змінювався під її дотиком. З кожною секундою вона втрачала відчуття часу. Серце билося рівно.

Лишився голос. Той самий, що прийшов раніше, але тепер — глибший. Тепліший.

«Ти вже приходила. Ти хотіла знати. І ти забула».

— Хто я? — подумки, бо вголос не змогла.

«Ти — та, хто бачить крізь».

У тій тиші вона раптом усвідомила: що вежа теж памʼятає. Не лише її. Усі, хто приходив сюди, залишали в стінах відбитки — болю, сумнівів, сили.І тепер вона відчувала це .

У мозку щось клацнуло. Не слово — враження, не думка — тягар. Наче зсередини хтось розгорнув сторінку, яку Ліна ніколи не читала, але знала напам’ять.

Навколо закружляли образи — не спогади, а рвані клапті свідомості: руїни вогняного кола, фігури в чорному з масками, дівчина, що кричить на краю прірви. Вежа, така ж, як ця, — але в іншому світі, в іншому часі.

І знову — порожнеча.

Ліна впала на коліна, дихання важке і часте. Обеліск згас. Книга зникла. Залишився лише відгомін побаченого.

Її руки тремтіли. Не від страху — від відлуння сили, яка досі проходила крізь неї. Серце стукало глухо. І з кожним ударом вона наче відчиняла щось у собі — двері, які роками тримала зачиненими. Пам’ять не приходила словами, але приходила рухом, жестом, інтонацією.

Стороння, але не ворожа. Занадто давня, щоб мати ім’я.

— Це іспит?.. — прошепотіла.

Вежа мовчала. Але тепер вона її прийняла. Не гостю. Ту, що мусить повернутися.

У тій тиші вона усвідомила, що сама вежа теж памʼятає. Не лише її. Усіх хто приходив сюди, залишаючи в стінах відбитки — болю, сумнівів, сили. І зараз вона теж відчувала їх — ледь помітні сліди інших.

У протилежній стіні відкрився вузький прохід, темний, але сповнений вогнів. Знаків. Старих, майже стертих заклять, які знали ще до появи Академії. Кожен знак палав стиха — як дихання полум’я. Вона не знала, що означають ці руни, але в грудях щось озивалося. Їхній ритм нагадував пульс. Її власний. Або вежі. Може, різниці й не було.

Усе затихло. Але тепер тиша була іншою. Уважною. Як подих перед словом. Як рука, що торкнеться дверей, аби їх відчинити зсередини.

І Ліна рушила вперед. Не через обов’язок. Не через страх. Бо щось усередині вже знало — відповідь не в тому, щоб пройти іспит, а в тому, ким вона стане після.

Її кроки були тихі, майже без звуку. Прохід звужувався, і Ліна відчула, як стіни ніби схиляються ближче, дихають разом із нею. В неї не було відчуття замкнутості — швидше, навпаки. Щось велике розкривалося зсередини, у глибині її свідомості. Світ стискався, щоб відкрити інший — прихований.

Іти доводилося наосліп, та вона не зупинялась. Руїни світу, яких ніхто не бачив уже сотні років, оживали під її пальцями. Камінь був теплим, дихав. Деякі символи стиралися, щойно вона до них торкалася. Інші — навпаки, переливалися різними барвами, так, ніби її присутність пробуджувала в них пам’ять.

Вона побачила кімнату, яка була зовсім порожньою, але тиша в ній не здавалася мертвою. На стелі — обриси рук, безтілесних, прозорих, намальованих чи, може, витиснених у магії. Пальці , немов тримали щось. Або когось.

Вона йшла далі, і що глибше заходила, то яснішою ставала думка: цей прохід не для того, щоб випробувати її. Він — відображення.

Десь попереду блиснуло світло — м’яке, наче приглушене молоком. Ліна вийшла на круглий майданчик, і там, серед порожнечі, стояла вона сама. Навіть той самий слід від подряпини на щоці.

Вони мовчки дивилися одна на одну.

— Ти мене боїшся? — запитала відлунка.

— Ні, — відповіла Ліна. — Я тебе впізнаю.

— Тоді чого чекаєш?

Вона зробила крок — і друге «я» зникло, розчинилось у повітрі, залишивши по собі легкий запах паленої трави.

Раптом у стінах прокинулось гудіння — не загрозливе, швидше, ритуальне. Руни спалахнули сильніше, вишикувались у нову форму, ніби запрошували пройти далі. Але замість того, щоб продовжити рух, Ліна сіла просто на підлогу. Її серце билося спокійно. Вона нарешті почала розуміти.

Вежа не випробовувала її. Вона пригадувала.

Спогади почали зʼявлятися без попередження. Уривки з дитинства змінювалися один за одним. Ось вона маленька ховається від крику батька, не від того що чує слова, а від того що відчувала емоції, які летіли на неї як гострі осколки. А ось їй 13 і вона тікає з дому в ліс, щоб бути в тиші, де емоції чисті, тваринні не людські .

Вона підвелася, наче вперше за довгий час. Кроки були повільні, але впевнені. З кожним рухом вона наче скидала шкіру — не ту, що носила, а ту, що на неї натягували роками: відьми, студентки, дивної, непередбачуваної. Тепер вона просто була.

У самому центрі зали палала остання руна. Вона світилася ледь-ледь, неначе питала дозволу.

Ліна простягла руку. Торкнулась.