Розділ 3

Він був всюди. І водночас — у ній. Як повільна ріка під землею, що раптом виривається назовні.
 

Ефір.
 

Не пояснити, як це — чути те, що не має ані голосу, ані звуку. Це як дихати — не повітрям, а собою.

Ліна сиділа на кам’яному полу, обперлась спиною до стіни. Руїна, темрява, тиша — усе зникло. Було тільки відчуття. Потужне. Присутнє. Старше за будь-яку магію, яку вона вивчала.

“Ти пам’ятаєш?” — пролунав голос у ній. Але не голос. Питання. Як ехо зі сну.

— Що? — прошепотіла. Її горло боліло. Наче вона говорила не один раз.

І тоді… картинка. Спалах. Вона в дитинстві. Стоїть у коридорі старого будинку, а за дверима — хтось кричить. Матір? Чи хтось інший? Вона забула. Або витіснила. Але Ефір пам’ятав.
 

— Ні… — прошепотіла. — Це не має значення.
 

“Має. Це — ти.”

Перед нею — дзеркало. Вона не бачила себе. Лише тінь. Свою? Не знала. У тій тіні — всі страхи. Всі провини. Те, що вона приховала навіть від себе.

Вона тремтіла. Але не від холоду.

— Навіщо це? Я прийшла не за цим…

“Саме за цим.”

І тоді темрява знову рухнулась. Ледь чутно. Пульсуючи. Кам’яні стіни більше не були стінами — вони дихали. Або зникали.
 

Підлога вкрита рунічними тріщинами — засяяла. Біль. Різкий, як голка в скроню. Вона закричала — вперше за весь час. Не від болю. Від безсилля.
 

Ефір не шкодував.

Бо він не був другом. І не ворогом. Він просто був. Як море, як вітер. Ти або навчився плисти — або потонув.
 

— Я… не відступлю, — сказала вона. Скаламутілося в очах. Але вона встала. Не знаючи як. Не від сили — від впертості.
 

“Тоді йди.”
 

І стіни розійшлись.
 

Попереду — нова кімната. Або не кімната — простір. Порожній. Білий. Там чекало щось інше. Ще глибше.

Але тепер вона не тремтіла.

Після того, як стіни розійшлися, Ліна крокнула в новий простір. Порожній, але водночас сповнений невидимої ваги. На самому краю світла, що ледь пробивався крізь білу пустоту, вона помітила тінь — стару, затерту книгу, що лежала на обеліску. Її серце застогнало.

Ліна простягла руку. Не доторкнулась — ще ні. Але вже відчула: книга жива. Не метафора — справді. Вона мовчала, але дихала. І чекала. Як чекала вежа. Як чекав Ефір.

«Ти повинна памʼятати», — знову той голос. Або не голос. Відлуння власної пам’яті, що проросло крізь роки, ніби коріння крізь бетон.

— Я не хочу, — прошепотіла. — Це не моє.

«Це — ти. Те, що сховала. Те, що зробило тебе.»

Її пальці торкнулись книги.

І світ перевернувся