Розділ 2

Карпати зустріли Ліну мовчки. Але щось у тиші було не так. Не затишна вона була — напружена. Як перед грозою. Повітря — важке, ніби налите чимось, що не хоче дихати. Хмари — низькі, сизі, пливли просто над головою, ковзали вершинами ялиць, ледь не торкаючись.

Під ногами хрустіли гілки. Волога кора, темний ґрунт. Десь тут мала бути вежа. Вона — як забута казка, яку більше ніхто не розповідає. Вона була як забута казка, яку більше ніхто не розповідає.

Колись про неї говорили пошепки. На лекціях, у коридорах Академії. Казали, що вежа пам’ятає всіх, хто переступив її поріг. Що в її стінах живе магія, така стара, щоб бути безпечною.. Але з роками ті розмови стали рідшими. Перетворились на легенду, І тільки дехто знав, що вона — справжня.і чекає.

Ліна йшла туди, куди не веде жодна стежка.

На невеликій галявині зупинилась. Витягла амулет з-під коміра. Світло — майже згасле. Тліє. Це значить — магія поруч. Але приглушена, ніби хтось накрив її ковдрою. Десь тут.

Серце в грудях билося частіше. Вона чекала цього багато років. А тепер, коли момент настав, — десь усередині стислося. Холод. Без причин, просто… так.

— Ну, вперед, — шепнула сама собі. І пішла.

Вітер раптом затих. Нвколо стала тиша .Навіть замовкли птахи в лісі. Ліна відчула всім тілом, що простір стиснувся. І

вона побачила вежу.

Вона зʼявилася раптово. Мов вилізла з дерев, наче ліс її виштовхнув. Сіра, стара, обвалена. Сходи в моху. Вікна — чорні. Колись вона була частиною магічного нагляду. Так казали на лекціях. Ніхто не думав, що ці вежі досі існують.Колись ця вежа справді щось важила.

Її не просто звели — її поставили там, де магія проривалась з-під землі, мов коріння крізь тріщини в камені.

У ті часи ще не соромились говорити напряму: світ тримався на чарах, як на ґрунті тримається ліс. А за рівновагою стежили Вартові. Вежі були їхніми очима — бачили не тільки те шо видно , а й те , що тільки наближається.

У кожної вежі був свій голос. Не людський, не зрозумілий, але той, що впізнавали ті, хто вмів слухати.

Та час не зберігає таких речей надовго.

Ліна обережно переступила поріг. Усередині — важко. Наче повітря тут — не повітря, а попіл. Сірий, теплий, невидимий. Перший поверх порожній. Але… щось тут було. Не те щоб рухалося — дихало? Чи здавалося?

Вона доторкнулась до стіни. І здригнулась. Хвиля холоду. Магія. Не її. Давня. Чужа.

— Ви ще тут… — прошепотіла.

На стіні, де висів покручений пергамент, раптом спалах. Світло зсередини, і слова:

Справжнє випробування — не перемогти, а зрозуміти.

— Що? — тільки встигла подумати.

І підлога зникла.

Просто — провалилася.

Темрява. Камінь навколо. Стіни — в тріщинах, руни, що пульсували. Повітря вібрує. Не звук. Не голоси. Щось… глибше. Як відлуння. Але не її. Чуже. І водночас знайоме. Ліна сіла. Слухала.

І почула. Вперше.

Ефір.

Це було не слово. Не звук. Навіть не думка. Це — як коли стоїш на березі і знаєш, що за хвилею щось є. Хтось.

— Хто тут? — прошепотіла. Голос вийшов хрипкий, слабкий. Мов не її.

І тоді… у повітрі загусло. Не тінь — щось без форми, але з присутністю. Воно не рухалось. Просто було.

Не бійся.

Воно не говорило — це просто з’явилось у ній. Десь під ребрами.

Ефір не мав мови. Але вона розуміла. Він не питав, не вимагав. Просто… був. Як щось, що завжди існувало. Але ми не чули. Не помічали.

І Ліна — сама не знаючи чому — сказала:

— Я не боюся.