Розділ 1

Ліна підіймалась вгору. З кожним кроком сходи ставали вужчими, темнішими, ніби вели не просто вгору — а кудись глибше, в саму себе. Тиша навколо була глуха, така, як перед грозою, коли повітря стискається, не віддаючи жодного звуку, лише дозволяючи відчувати: щось має статись.

Каміння під ногами було не рівне, а вкрите химерними символами, стертість яких натякала: цим сходами ходили сотні — можливо, тисячі — років.Тіні ковзали вздовж стін, мов пам’ять про тих, хто ступав тут до неї. Серед символів миготіли обриси, які здавались знайомими, хоча Ліна точно знала — вона бачить їх уперше.

Повітря… затхле, задимлене, з якимось гірким присмаком. Не запах диму — лише спогад про нього. Наче тут колись щось горіло. Але не зараз.

Вона раптом усвідомила, що затримала дихання. Усе тіло ніби опиралось цьому запаху, хоча нічого отруйного в ньому не було. Лише історія — стара, як камінь під ногами.

Коридор — вузький. У кінці — двері. Ні руху, ні звуку. Стоять, наче стерегли щось по той бік. Ліна на мить зупинилася. Долоні спітніли. Вона чула, як у грудях гупає серце — надто голосно для цієї тиші. І все ж — зробила крок.

Вона потягнула за ручку. Вони піддались, з неохотою.Двері скрипнули, не так голосно, як можна було б очікувати, але в тиші звук прорізав простір, мов лезо.

А за ними — кімната. З вікном. І з того вікна — світ. Просто вирваний шмат Карпат, підвішений у повітрі, як на нитці. Занадто яскраво. Нереально. Барви світу за вікном були ніби перенасичені — не живі, а сновидні. Горизонти коливалися, як вода в мисці, і Ліна майже відчула, що її теж хилить у той примарний краєвид.

Туман лоскотав гори, ті плавали в ньому, мов острівці в чужому сні.
Десь далеко забринів дзвін — не зовнішній, а внутрішній, той, що з’являється у снах перед пробудженням. Але пробудження не наставало.

Стіл. На ньому пергамент. Порожній. Але тиша в кімнаті була не порожньою. Вона шепотіла, наче щось чекало, щоб вона наблизилась.

Але щось… не так. Кожен її крок лунав у голові, як відлуння чужих спогадів. Стеля злегка хиталась, Тут усе було не зовсім справжнє. Або — надто справжнє, щоб вписуватись у звичний світ. Немов сама кімната знала, що вона тут.

Несподівано стіна ліворуч здригнулася. Неначе хтось по той бік торкнувся каменю . Але тінь, що пробігла вздовж краю кімнати, була не її. Тінь рухалась і зникла — ні звуку, ні присутності, лише відчуття: щось було. І пішло.

Вона не доторкнулася. Просто підійшла ближче. .Кожен її крок лунав у голові, мов відлуння. Час зупинився.

Вона просто дивилась. Пергамент на столі світився зсередини. Літери повільно, з внутрішнім жаром, проступали з порожнечі. І кожна з них тягнула за собою відлуння — вібрацію, що проходила крізь тіло, немов хтось писав формулу її власної сутності.
 

Слова почали з’являтись. Повільно. Не чорнилом — вогнем. Літера. Ще одна. І ще.

Пелюстки полум’я лягали лініями, що ніби не просто писались, а вигоряли зсередини самого світу.

Це була формула. Жива. Дика. Невідома. Не те, що викладали в УМА. Не арканістика. Не Захід. Не наш світ.

Вона не намагалась її розпізнати — знала, що не зможе. Ця магія була схожа на голос у тумані — неясний, але незаперечний.
 

— Це не людина писала, — промайнуло.

— Це магія, — шепнув Ефір. Ледве чутно. Майже лагідно. Але в тому голосі — щось дуже старе. Як вітер з глибини. Він не говорив словами. Шепіт був думкою. Пам’яттю. Дотиком, як подих на шиї.

— Чому я тебе чую? — прошепотіла вона. І її голос згас. Ніби зник. Камінь у воду. Без кола.Не отримала відповіді. Але відчула: Ефір слухає. І пам’ятає.

Тиша. А потім — звук. Тихий, але глибокий. Щось важке зсунулось десь унизу. Ніби зрушилось саме серце вежі.

Вежа жива. І вона дихала.

Підлога тремтіла. Ледь-ледь. Як подих. Вежа дихала. І відповідала на її присутність. Це був не просто механізм. Не чари. Це був контакт. Як погляд істоти, що спала дуже довго.

І вона знала — не одна тут. Щось інше теж знало її.

Вона пам’ятала інше повітря — свіже, дзвінке, що приходило вночі в УМА, коли всі засинали. А тут воно важке. Наче щось дивиться з тіні, мовчить — але чекає. Чекає саме її. І вона зробила ще один крок — у той погляд.