Розділ 33

Перші Двері були відчинені.

Вперше.

За весь час їхнього існування.

Роуз стояла посеред золотого світла й не могла поворухнутися.

Ніхто не міг.

Навіть Смерть.

Навіть Себастіан.

Навіть вітер.

Усе навколо завмерло перед чимось, чого ніколи раніше не було.

Двері існували завжди.

Відкривалися для завершення.

Для прощання.

Для останнього кроку.

Для кінця.

Але зараз...

За ними не було кінця.

Там був світанок.

Справжній світанок.

Безмежне золоте небо.

Висока трава.

Далекі пагорби.

Річка, що блищала в сонячному світлі.

І дорога.

Довга дорога, яка йшла за обрій.

Не до смерті.

Не до порожнечі.

Далі.

Просто далі.

Роуз відчула, як серце стискається.

Вона навіть не знала чому.

Можливо тому, що вперше побачила щось, що не мало назви.

Ніхто не знав, що це.

Навіть Смерть.

Особливо Смерть.

Мейра стояла біля неї.

Її рука все ще тремтіла після зникнення брата.

Але очі були ясними.

Живими.

Справжніми.

Вона більше не була загубленою дитиною біля Дверей.

Вона знову стала собою.

Мейрою Вейл.

Ім'я сиділо на ній правильно.

Наче завжди належало їй.

Наче весь світ нарешті поставив загублену частинку на своє місце.

— Гарно.

прошепотіла вона.

Роуз подивилася на неї.

— Так.

— Думаєш, він там?

Роуз знала, про кого вона.

Про Еліана.

Про брата.

Про людину, яка тисячі років не могла піти далі.

— Думаю, так.

Мейра всміхнулася крізь сльози.

І цього разу це була не сумна усмішка.

Сумна й щаслива водночас.

Себастіан стояв трохи далі.

Нерухомо.

Його погляд був прикутий до Дверей.

Роуз відразу зрозуміла.

Щось не так.

Вона знала його достатньо добре.

Навіть якщо він продовжував вдавати, що це не так.

— Себастіане.

Він не відповів.

— Едмунде.

І лише тоді він здригнувся.

Наче повернувся з дуже далекого місця.

— Що?

Роуз підійшла ближче.

— Що сталося?

Він подивився на неї.

І вперше за довгий час вона побачила страх.

Справжній.

Не за інших.

За себе.

— Я знаю ці Двері.

прошепотів він.

Серце Роуз пропустило удар.

— Що?

— Я їх бачив.

— Неможливо.

— Бачив.

Голос був тихим.

Виснаженим.

— У день, коли став Наглядачем.

Світ навколо наче став тихішим.

Навіть Нора перестала жартувати.

Смерть повільно повернула голову.

І вперше її увага повністю зосередилася на Себастіані.

— Ти ніколи не казав.

сказала вона.

Себастіан сумно усміхнувся.

— Бо думав, що збожеволів.

Він дивився на дорогу за Дверима.

Так, ніби бачив її не вперше.

— Перед тим як книга забрала мене...

Я на мить опинився там.

Роуз мовчала.

— Я бачив сестру.

Не свою.

Не Ліліан.

Іншу.

Якусь жінку.

Вона стояла на тій дорозі.

І сказала мені дещо.

— Що?

прошепотіла Роуз.

Себастіан заплющив очі.

— Що одного дня Двері відкриються не для смерті.

А для того, хто навчиться відпускати.

Запала тиша.

Важка.

Дуже важка.

Бо всі вже розуміли.

Роуз першою.

І від цього ставало страшно.

— Ні.

прошепотіла вона.

Себастіан усміхнувся.

М'яко.

Майже ніжно.

— Так.

— Ні.

— Роуз.

— Ні.

Вона відступила на крок.

— Навіть не починай.

— Послухай мене.

— Ні.

Її голос затремтів.

І вперше за довгий час Роуз відчула справжню паніку.

Не страх.

Паніку.

Бо знала цей погляд.

Знала занадто добре.

Так дивилися люди, які вже прийняли рішення.

— Не смій.

прошепотіла вона.

Себастіан повільно підійшов ближче.

— Я був Наглядачем занадто довго.

— Мені байдуже.

— Роуз.

— Мені байдуже!

Голос зірвався.

— Я не проходила через усе це, щоб тепер втратити тебе.

Тиша.

Навіть вітер завмер.

Себастіан дивився на неї.

І вперше в його очах було стільки почуттів, що він навіть не намагався їх приховати.

— Ти не втратиш мене.

Роуз гірко засміялася.

— Це буквально те, що кажуть люди перед тим, як зникнути.

Нора тихо прошепотіла:

— Вона має рацію.

Себастіан видихнув.

І вперше за століття виглядав не Наглядачем.

Не легендою.

Не символом.

Просто чоловіком.

Втомленим.

Закоханим.

Наляканим.

Живим.

— Я не знаю, що буде за цими Дверима.

сказав він.

— Ніхто не знає.

— Тоді не йди.

— А якщо саме тому вони відкрилися?

Роуз завмерла.

Він подивився на Смерть.

— Скажи.

Чи можу я залишитися?

Смерть мовчала довго.

Надто довго.

Потім відповіла:

— Не знаю.

— А якщо залишуся?

— Теж не знаю.

Себастіан засміявся.

Коротко.

Майже беззвучно.

— Всі ці роки я жив за правилами.

І навіть тепер ніхто не має відповіді.

— Це тому, що відповіді ще не існує.

сказала Смерть.

Він подивився на неї.

— Тоді хтось має стати першим.

Роуз відчула, як серце стискається все сильніше.

Ні.

Ні.

Ні.

Вона вже знала, куди це йде.

І ненавиділа це.

Бо розуміла його.

Розуміла занадто добре.

Саме тому було так боляче.

Себастіан повільно перевів погляд на Двері.

На дорогу.

На світанок.

На місце, де не було смерті.

І раптом чорна лінія на його зап'ясті спалахнула.

Яскраво.

Сріблом.

Усі завмерли.

Лінія почала зникати.

Повільно.

Сантиметр за сантиметром.

Наче сама книга відпускала його.

Наче його контракт із вічністю завершувався.

Себастіан опустив погляд на руку.