Розділ 32

Морроу кричав.

І цей крик розривав світ.

Не повітря.

Не землю.

Не дерево.

Щось глибше.

Наче сама темрява втратила частину себе.

Мейра Вейл стояла під білим деревом, притискаючи руки до грудей.

По її щоках текли сльози.

Але тепер вони були іншими.

Не сльозами забутої дитини.

Не сльозами самотності.

Вона знала своє ім'я.

Пам'ятала брата.

Пам'ятала матір.

Пам'ятала біле дерево.

Пам'ятала навіть біль.

І саме тому Морроу втрачав владу.

Бо він ніколи не живився любов'ю.

Лише тим, що залишалося після неї.

Роуз дивилася, як чорна постать серед коріння починає тріскатися.

Тіні навколо нього більше не були плавними.

Вони сіпалися.

Рвалися.

Розсипалися клаптями чорного попелу.

Наче щось усередині нього більше не могло втримати форму.

— Ні.

прошипів Морроу.

— Вона моя.

Смерть зробила ще один крок.

Її темна сукня ворушилася без вітру.

Очі залишалися спокійними.

Старими.

Безмежно старими.

— Вона ніколи не була твоєю.

Морроу засміявся.

Голосно.

Хрипко.

Божевільно.

— Тоді чому залишалася зі мною тисячі років?

Смерть мовчала.

І саме ця тиша була відповіддю.

Морроу різко повернувся до Роуз.

— А ти!

Його голос став гострим.

Майже людським.

— Ти думаєш, що перемогла?

Роуз стояла нерухомо.

Попри страх.

Попри втому.

Попри біль.

— Ні.

сказала вона.

— Тоді чому посміхаєшся?

Роуз не відразу зрозуміла.

А потім торкнулася власного обличчя.

І справді.

На її губах була слабка усмішка.

— Бо вона пам'ятає себе.

Морроу заричав.

І в ту ж секунду все навколо потемніло.

Світло дерева згасло.

Небо стало чорним.

Пелюстки зависли в повітрі.

Навіть Смерть на мить розчинилася в темряві.

Роуз відчула холод.

Страшний.

Абсолютний.

І раптом опинилася сама.

Біле дерево зникло.

Мейра зникла.

Нора.

Себастіан.

Усі.

Лише темрява.

І голос Морроу.

— Ти завжди була схожою на мене.

Роуз повільно обернулася.

Він стояв позаду.

Тепер майже людина.

Темне волосся.

Бліде обличчя.

Чорні очі.

Він більше не ховався.

І це лякало сильніше.

— Ні.

— Так.

Він зробив крок ближче.

— Ти теж не хотіла відчувати біль.

— Усі не хочуть.

— Але ти зробила більше.

Роуз мовчала.

— Ти відкривала список.

Знову й знову.

Ти хотіла змінити долю.

Переписати смерть.

Врятувати всіх.

Вона стиснула кулаки.

— Це не злочин.

— Ні.

Його усмішка стала ширшою.

— Це відчай.

І саме відчай завжди приводить людей до мене.

Роуз відчула, як навколо починають з'являтися спогади.

Її власні.

Квартира.

Самотність.

Похорон.

Список.

Страх.

Сльози.

Усі моменти, коли вона хотіла втекти від болю.

— Подивись.

сказав Морроу.

— Подивись уважно.

Ти думаєш, що відрізняєшся?

Роуз бачила.

Кожну помилку.

Кожну слабкість.

Кожну хвилину страху.

І вперше зрозуміла дещо важливе.

Морроу не вигадував брехню.

Він просто показував найгіршу версію правди.

Без любові.

Без контексту.

Без надії.

— Так.

тихо сказала вона.

Морроу завмер.

— Що?

— Я боялася.

Його очі звузилися.

— Так.

— Я хотіла втекти.

— Так.

— Я хотіла, щоб біль зник.

— Так.

Роуз підняла голову.

— Але я все одно залишилася.

Запала тиша.

Морроу більше не усміхався.

— Це нічого не змінює.

— Змінює.

Вона зробила крок до нього.

— Бо ти думаєш, що люди — це їхній найгірший момент.

— А хіба ні?

— Ні.

Ще один крок.

— Люди — це вибір після нього.

Темрява навколо здригнулася.

Роуз раптом згадала Аделайн.

Марча.

Ліліан.

Еліс.

Едмунда.

Мейру.

Усіх.

Вони не були своїм болем.

Вони були тим, що робили далі.

Морроу відступив.

Вперше.

Лише на пів кроку.

Але відступив.

— Ти не розумієш.

— Ні.

Я нарешті розумію.

Світ навколо тріснув.

Темрява почала розсипатися.

Роуз знову побачила дерево.

Побачила Мейру.

Побачила Нору.

Побачила Себастіана.

І зрозуміла, що повернулася.

Морроу теж був тут.

Але тепер його силует став меншим.

Нестабільним.

Тріщини проходили крізь усе його тіло.

Мейра дивилася на нього.

І в її очах більше не було страху.

Лише жаль.

— Ти теж самотній.

прошепотіла вона.

Морроу завмер.

Усі завмерли.

Навіть Смерть.

— Не смій.

прошипів він.

— Це правда.

Мейра зробила крок вперед.

— Ти був біля мене так довго.

Бо сам не міг піти.

Темрява навколо нього здригнулася.

— Замовкни.

— Ти теж забув своє ім'я?

Роуз відчула, як усе навколо буквально завмирає.

Морроу перестав рухатися.

Повністю.

І тоді вона зрозуміла.

Ось воно.

Справжня рана.

Не Мейра.

Не Двері.

Не сила.

Він теж був кимось.

Колись.

Дуже давно.

До того, як став Морроу.

Його обличчя спотворилося.

— Я не людина.

— Був.

сказала Мейра.

— Ні.

— Був.

Його руки почали тремтіти.

Темрява навколо втрачала форму.

Розсипалася.

Наче не могла існувати поруч із цією думкою.

— Ні.

— Був.

повторила вона.

Тихо.

Без злості.

Без ненависті.

— І тобі теж було боляче.

Роуз раптом побачила.

На одну секунду.

Лише мить.

Хлопчик.

Самотній.

Загублений.

Темрява.

Двері.