Розділ 31

— Морроу.

І темрява усміхнулася.

Ця усмішка не мала обличчя.

Не мала губ.

Не мала людських рис.

Але Роуз відчула її так виразно, ніби хтось провів холодним лезом по внутрішньому боці її грудей.

Темрява між корінням білого дерева згущувалася.

Спочатку вона була схожа на дим.

Потім на тінь.

Потім на щось важче.

Живе.

Голодне.

Воно піднімалося з-під землі повільно, ніби весь цей час лежало там, чекаючи, поки хтось нарешті відкриє правильну пам'ять.

Біле дерево тремтіло.

Срібне світло в його корі почало меркнути.

Пелюстки падали з гілок одна за одною.

Але тепер, торкаючись землі, вони не залишалися білими.

Вони чорніли.

Скручувалися.

Розсипалися на попіл.

Дівчинка стояла біля брата, міцно вчепившись у його руку.

Її очі були широко розплющені.

У них більше не було просто страху.

Там було впізнавання.

— Ти...

прошепотіла вона.

Морроу нахилив голову.

Його постать досі не була повною.

Темрява формувала силует чоловіка.

Високого.

Тонкого.

Занадто видовженого.

Наче він намагався згадати, як виглядають люди, але не мав достатньо терпіння завершити образ.

— Нарешті пам'ятаєш.

сказав він.

Голос звучав м'яко.

Ніжно.

Майже ласкаво.

І саме тому був огидним.

— Маленька зоре.

Брат дівчинки різко став перед нею.

— Не смій її так називати.

Морроу засміявся.

— Як зворушливо.

Стільки часу минуло, а ти все ще думаєш, що можеш її захистити.

— Можу.

— Ні.

Темрява ковзнула по землі ближче.

— Ти не зміг тоді.

І не зможеш зараз.

Брат стиснув кулаки.

Роуз побачила, як на його обличчі з'явився той самий біль, що й у спогаді.

Біль людини, яка сотні, тисячі разів поверталася до однієї миті й не могла змінити її.

— Ти був там.

прошепотіла дівчинка.

Морроу повернувся до неї.

— Я завжди був там.

Роуз відчула, як серце падає.

— Що це означає?

Морроу повільно перевів на неї чорний погляд.

І тепер, коли вони стояли в пам'яті до Дверей, його очі виглядали ще темнішими.

Не чорними.

Порожніми.

— Роуз Вокер.

Як приємно бачити тебе так далеко від твоєї маленької книгарні.

Себастіан зробив крок уперед.

— Не звертайся до неї.

— О, Едмунде.

Морроу усміхнувся ширше.

— Справжнє ім'я повернулося?

Як зворушливо.

Тепер ти майже людина.

Себастіан не відповів.

Але Роуз бачила, як напружилася його рука.

Як темна лінія на зап'ясті знову спалахнула.

Смерть стояла осторонь.

Нерухома.

Але цього разу Роуз відчувала: навіть вона уважно стежить за Морроу.

Не втручається.

Поки що.

Наче правила ще не дозволяють.

Або наче вона чекає, хто зробить перший справжній вибір.

— Ти пов'язаний із нею, — сказала Роуз.

— Розумна дівчинка.

— Не називай мене так.

— Як скажеш.

Морроу повільно обійшов дерево.

Тінь ковзала за ним, як довгий плащ.

— Колись тут було чудове місце.

Біле дерево.

Діти.

Село, яке боялося всього, чого не розуміло.

Такі місця завжди народжують найсмачніший жаль.

Нора зробила крок вперед.

— Ти огидний.

Морроу подивився на неї.

— А ти мала померти.

— Так, я в курсі.

Незручність була колосальна.

Роуз ледь не стиснула її руку, але Нора продовжила:

— І знаєш що?

Погано спрацювало.

Морроу на мить завмер.

Наче не звик, що жертви з ним сперечаються таким тоном.

Потім тихо засміявся.

— О, тепер я розумію, чому Роуз так тримається за тебе.

— А я розумію, чому ти ховаєшся в деревах.

Соромно показуватися?

Себастіан прошепотів:

— Норо.

— Що?

Я нервую.

Він не відреагував.

Але Роуз побачила, як у його погляді на мить промайнуло щось майже схоже на повагу.

Морроу більше не усміхався.

— Обережніше.

— Ні.

сказала Нора.

— Мені набридло бути обережною з істотами, які живляться чужими травмами.

Роуз зрозуміла, що це небезпечно.

Але водночас — правильно.

Бо Морроу очікував страху.

Провини.

Жалю.

Він не знав, що робити з людьми, які дивилися йому в очі й називали його огидним.

Темрява біля його ніг ворухнулася.

— Ти дуже смілива для тієї, хто не бачить Дверей.

— Можливо, саме тому.

Нора схрестила руки.

— Мені достатньо бачити тебе, щоб знати: ти проблема.

Морроу різко повернувся до дівчинки.

— Твій брат майже згадав.

Голос знову став м'яким.

— Майже.

Але ти ж знаєш, чому він не може сказати ім'я.

Дівчинка затремтіла.

— Ні.

— Знаєш.

— Ні.

— Бо якщо він його скаже, ти згадаєш, що сама мене покликала.

Світ завмер.

Роуз відчула, як усередині все похололо.

— Брехня.

сказав брат.

Але голос затремтів.

Морроу повернувся до нього.

— Ти не знаєш.

Тебе тоді тримали.

Ти кричав.

Плакав.

Боровся.

А вона лежала перед Першими Дверима й просила.

— Ні.

прошепотіла дівчинка.

— Ні...

Морроу нахилився ближче.

— Ти просила, щоб біль зник.

Щоб ім'я зникло.

Щоб тебе більше ніхто не міг знайти.

— Я була дитиною.

— Так.

І діти найчесніші у своїх бажаннях.

Роуз зробила крок до дівчинки.

— Не слухай його.

Морроу різко глянув на неї.

— А ти?

Ти ж теж просила, щоб усе припинилося.

Після смерті батька.

У своїй квартирі.

У темряві.

Ти думала:

"Я не хочу це відчувати."

Роуз завмерла.

Морроу усміхнувся.

— Ось.

Бачиш?

Ви всі однакові.

Біль приходить, і люди просять забрати не смерть.

А пам'ять.

Себастіан став між ним і Роуз.

— Досить.